Хоч я й ростила сина сама, але він у мене зовсім не ріс матусиним горобчиком, а розумів, що має матір підтримати з бабусею, бо ми зробили для нього все і більше аби дати йому освіту, а там далі вже якось сам хай крутиться.
Жив поки Мирон з нами, бо дівчини серйозної у нього не було, але ми надіялися, що до своїх двадцяти п’яти таки когось собі знайде та одружиться.
І ось нарешті бачу, що син мій закохався, з квітами бігає, прасує собі сорочку, пахниться… Ми з мамою лише тішилися тому, бо дуже хотіли дочекатися весілля, а далі й онуків.
І ось привів до нас Роман Інгу, вона музикант і дуже така витончена і якась аж нереально ніжна. Здавалося, що вона десь витає в хмарах і в усьому чує музику. Вони прийшли до нас з тортиком, ми попили кави, не хотілося напосідати з розпитуваннями аби дівчина не подумала, що ми нав’язуємося, бо ж думка про кавалера може перебитися думкою про родичів.
І ось сталася подія, яка показала, що Інга зовсім не витончена і ніжна, а просто … Ну, самі посудіть.
Отож, в сина день народження, ми з мамою два дні варимо та маринуємо, бо ж хотіли аби у нас всі зібралися – і родина, і його друзі та й Інга з усіма познайомиться, щоб було так, по-домашньому.
Знаєте, на людях завжди намагаєшся щось з себе показати. Спину прямо треба тримати і на тому стільці сидіти, мов приклеєний. А вдома можна й на дивані прилягти, на гітарі побринькати, на лавочці посидіти. Ми вирішили всіх запросити в село, на свіже повітря, щоб і корисно для здоров’я і для шлунку.
– Мамо, навіщо ви стільки наготували?, – питав невдоволено син, коли носив в машину всі ті пакети і контейнери.
– Бо на свіжому повітрі дуже хороший апетит, ще й в магазин прийдеться бігти, – відповіла моя мама.
Все ми приготували, стіл вирішили накрити в альтанці, приїхали гості і останні приїхали Мирон з Інгою. Поки з усіма перезнайомилися, поки всілися, далі привітали іменинника і вже всі застукали виделками і ложками і настала мовчанка. Було тільки чутно, як люди жують і ковтають. І ось в цій тиші пролунав голос Інги:
– Фу, я таке не їм!
Всі застигли. Я вам не можу передати, що я відчула, бо той вигук він був з таким посилом, немов я не знати що поставила перед нею.
– Хто ці майонези їсть? Та тут все смажене і в смальці плаває, я на це й дивитися не хочу, – й далі розвивала думку Інга, – Мене аж в дрижаки кидає!
Мирон став червоний, мов рак.
– Добре, що тебе від іншого не кидає в дрижаки і не стає незручно, – сказав він, – Як от від того, що ти своїми словами образила маму і бабусю, які старалися аби все було смачно.
– Вибач, але це не може бути смачно і я даремно сіла за такий стіл, я так і знала, що не варто було сюди їхати, але я просто хотіла аби ми зберегли наші стосунки. Я пішла зі свого боку на великі поступки і надіюся, що й ти теж зрозумієш, що отак харчуватися – це не про здоров’я.
– Я тебе проведу, – відказав син і вони пішли за ворота.
Його не було хвилин двадцять, видно чекав таксі, бо вернувся вже без дівчини. Більше вона не з’являлася у нас. З одного боку я розумію, що вона вся така витончена і так далі, але з іншого – треба ще до цієї власної думки мати такт і виховання. Хіба ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
