fbpx

На великі свята, чоловік заварює їй каву. Таку собі, слабеньку, бо треба берегти здоров’я. Несе, ніби, мамонта зловив і зварив. Яна дякує, сьорбає: – Дякую, ти найкращий чоловік в світі. Потім потайки досипає ще дві ложки і насолоджується

Яна посьорбує каву біля відкритого вікна. Закуталася в светр і визирає з цікавість на день, що пробуджується, як пробуджується в ній енергія. А все кавуся животворяща! Обпікає язик і піднебіння, гірчить, але то як любов.

Спочатку вона каву не любила. Яка кава, коли у неї енергії, хоч місто освітлюй. На якісь смішні залицяння:

– Ходи, кави поп’ємо.

Відмахувалася:

– Я каву не люблю…

Що там було любити? В світі купа цікавого – все треба встигнути. А ти сиди і ціди каву. Та вона зранку схопилася за хвилин п’ять зібралася і біжить на пари, а там в гуртожиток, бо дівчата вже чекають іти гуляти, а там вже й ніч, і лиш прокрастися тихенько попри вахтерку.

Пізніше, на роботі не розуміла навіщо приходити і пити каву? Дома попийте! Ні треба пити, розмовляти, розтягувати процес.

А потім з’явилися діти і кава стала просто необхідною. Коли спиш попри те, що тобі малюк розтулює очі пальчиками, то вже треба бадьоритися. Спочатку пробувала розчинну, з молоком. Ще не була готова до справжнього смаку.

А потім спробувала заварну і все. Міняла марки, дозування, але завжди залишала собі той час пробудження, коли машинально заварюєш чи запарюєш, чекає, а потім сьорб, сьорб, сьорб! І день сяє і ти відчуваєш, що тут, що є, що гаряче і гірко, що треба так багато встигнути або, навпаки, можна пробайдикувати цілий до обіду.

На великі свята, чоловік заварює їй каву. Таку собі, слабеньку, бо треба берегти здоров’я. Несе, ніби, мамонта зловив і зварив. Яна дякує, сьорбає:

– Дякую, ти найкращий чоловік в світі.

Потім потайки досипає ще дві ложки і насолоджується.

Коли доця хоче до неї підлизатися, бо в щоденнику не густо, а треба щось новеньке купити, то вона теж готує їй каву. За рецептом тата.

– Яка ж ти в мене чудесна дитина, – обіймає її Яна, – найкраща в світі! Що тобі мама має купити аби віддячити?

– Та нічого, – соромиться доця, а потім випалює: «Там тобі вчителька дзвонитиме, то я не винувата».

Як добре, що молодшеньке ще не навчилося так мамі догоджати.

Найбільше Яна полюбила каву в горах. Там, внизу, ще темно, туман тече рікою, а на неї вже палить сонце. Кава гріє руки, в повітрі тримається холод, навіть, влітку і роси. Далеко внизу прокинулися півні і верещать на всі гори разом з псами. Така какофонія, такий гармидер десь далеко. А тут вона одна. Думає про всяке, хоча в такий час, мала б відкриватися сутність життя. А що їй та сутність, коли треба вчути себе? Життя є і буде, отак тектиме як та річка з туману, зрошуватиме трави і пахкотітиме квітами. А вона, як та мить – зникне. Буде доня про неї згадувати, що мама так любила каву, що аж зранку вставала.

А вона ж встає для них, краде в себе сон аби хоч зранку вчути себе, бо цілий день чує їхні «Хочу. Треба. Дай. Принеси. Підігрій. Попери. Прибери. Звари. Зготуй. Спечи. Дістань. Подай. Нагодуй. Напій. Застели. Одягни. Взуй. Помий».

Там, глибоко-глибоко, є Вона і щось їй шепоче, про щось мріє і чогось потребує. Коли Вона замовкає чи не озивається, Яна перетворюється на високофункціональний комбайн по обслуговуванню всього на світі, перестає сміятися, любити і мріяти. Стає роздратованою і черствою. Життя паскудне і живе серед егоїстів, і скоро апокаліпсис.

– Януся! Ти ж могла світ перевернути? – каже Вона.

– Серйозно? – щиро дивується Яна

– Так! Залюбки.

– Щось я не пригадую в собі таких рис. Хіба, після бідону кави.

– Без кави могла…

– Та коли то було.

– То й зараз є!

– Десь воно дуже далеко.

– То відкопай і подивися.

Яна застигає, заварює каву, згадує!

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page