Павлик бігав по будинку, відчуваючи, як очі починають наповнюватися сльозами.
— Де Димок? Де мій Димок?!
— Який ще Димок, Павлику? — Запитала бабуся.
— Ну Димок! Мій собака! — Павлик нетерпляче смикнув плечем.
Він завжди мріяв про собаку. Про справжнього живого пса, волохатого і вірного. А точніше про хаскі з блакитними очима. Павлусь зрадів би й простій дворняжці, та йому не можна було заводити домашнього улюбленця, тому що хлопчик мав непереносимість будь-яких тварин, особливо – на собак і мав проблеми з диханням.
Всю свою невичерпану любов він віддавав плюшевому собаці, якого подарував хтось із родичів близько року тому. Інші іграшки служили противниками в битвах, боксерськими грушами, об’єктами наукових експериментів. Але Димок, з його теплим затишним хутром та блискучими очима – це зовсім інша річ. Павлик його беріг, майже не грався з ним. Тільки діставав з шафи щоразу, приходячи зі школи, обіймав і довго сидів, притулившись до м’якого боку.
Розповідав мовчазному другові пошепки на вухо про неприємності: двійки, непорозуміння з однокласниками. Як його діймають через те, що він на фізкультурі не може жодного разу підтягнутися і стрибнути через гімнастичного козла. Мама з бабусею цілими днями на роботі, їм до проблем Павлика немає ніякого діла. Іноді здавалося, що взагалі нікому у всьому світі немає до нього діла, окрім Димка.
– Павлику, ти про іграшку, чи що? — Бабуся, здається, зрозуміла, про що мова, і засміялася. — Ти вже великий! І не грався з ним зовсім.
Павлик мовчки дивився на бабусю, безсило відкриваючи та закриваючи рота. Що тут можна пояснити? Що Димок – не для гри? Що то друг? Хіба ж вона зрозуміє? В душу закралася невиразна здогадка. Чому вона зовсім не здивована його зникненням?
— Бабусю, ти знаєш, де він? Зізнавайся! Куди ти сховала Димка?
– Павлику, та я не знала, що він тобі потрібен! – виправдовувалася бабуся. – Ну, віддала я його. Іншому хлопчикові, маленькому. Що тобі, шкода для малюка, чи що?
– Як віддала? Як ти могла?!
Павлик застиг, повторюючи знову і знову одне і те ж саме, не в змозі повірити в те, що його рідна бабуся так з ним вчинила.
– Ти… ти мені більше не бабуся! Ніколи тебе не пробачу!
Павлик забіг у ванну, де довго сидів, оплакуючи свою втрату.
— Павлику, виходь! – бабуся стукала у двері. — Ходи, спробуєш пряничків! Я купила шоколадні, як ти любиш.
Павлик схлипнув. Він не хотів пряників. Навіть зараз, через двадцять років, від їхнього вигляду у нього з’являється клубок у горлі, а в носі щипає від гіркої втрати.
Наталя Ігорівна збиралася йти на блошиний ринок. То був дев’яносто перший рік. Доньці в проектному бюро взагалі нічого не платили, тільки раз на кілька місяців видавали мішок борошна з жуками, та виділяли клаптик землі під посадку картоплі.
Самій Наталі Ігорівні на заводі де вона працювала не виплачували зарплату вже пів року, видавали чим доведеться: переважно деталями тракторів та іншої сільгосптехніки.
На вихідних вона намагалася продати ці нікому не потрібні запчастини і заздрила тим, хто працював на скляній фабриці, не кажучи вже про м’ясокомбінат. Вона забула, коли вони востаннє могли дозволити собі купити нормальний шматок м’яса. А Павлик росте, йому треба добре харчуватися, тим паче, що він кволий і хворобливий. Жінку огортала невідступна тривога.
У суботу Наталя Ігорівна повернулася додому, спустошена безрезультатним стоянням на морозі. Продати нічого не вдалося. Святковий сервіз та ошатні туфлі доньки пішли ще минулого місяця, а тракторні запчастини взимку нікому не потрібні. Вона важко сіла на диван і блукала поглядом по кімнаті, намагаючись знайти речі, які мали досить товарний вигляд.
Погляд упав на плюшевого собаку на шафі. «Зовсім новий, – подумала Наталя Ігорівна. — Павлик уже виріс. Навіщо йому дитяча іграшка? Тільки пил збирає». Вона кинула погляд на годинник. Блошиний ринок працюватиме до третьої, ще можна встигнути.
Пес опинився в руках симпатичного хлопчика років п’яти в незграбній шубі. Щокаста мордочка аж засяяла від щастя, коли мама не встояла перед жалібним лепетом малюка і сплатила за собаку встановлену Наталею Ігорівною ціну. «Як добре вийшло! Нам без потреби, а дитині – радість», – задоволено бурмотіла собі під ніс Наталя Ігорівна. На радощах вирішила побалувати Павлика і купити йому пряників. Якраз привезли свіжі, аж на вулиці пахне шоколадом.
Передчуваючи захоплення онука, коли той побачить улюблені ласощі, Наталя Ігорівна зайшла до квартири. Назустріч вийшов Павлик. Величезні очі на худенькому личку дивилися якось тривожно, голос тремтів:
— Бабусю, я не можу знайти Димка. Ти його випадково не бачила?
Коли Наталя Ігорівна зрозуміла, про що йде мова, було таке відчуття ніби її стиснула холодна рука, а тягар провини придавив до землі. Здається, Павлик так ніколи й не пробачив її. А вона не змогла знайти потрібних слів і пояснити йому свій вчинок. Та й часу на це у неї майже не залишилося.
Автор: Yevheniya Tsanova.
Фото ілюстративне.
