Наближався день зарплати, день, коли чоловік може вголос висловлювати невдоволення моїми стравами, моєю зовнішністю і нашими дітьми, і життям взагалі. В цей день я готую йому голубці та відкриваю банку консервованих помідорів, мило усміхаюся і старюся мовчати.

І знаєте, що чим більше я з Василем живу, тим важче мовчати. Видно, нерви вже не ті.

– Так, я теж здивована, Василю, де ділася моя тонка талія та усмішка. Було воно все, було, а потім звідкись взялися діти і зменшився наш дохід. Ти не міг заробити на те аби я не стояла в чергах та шастала по акція та розпродажах. Мені приходиться ввесь час обирати – чи краще дітям і тобі, чи купити собі щось пристойне, басейн для дітей чи манікюр, репетитор чи салон краси. І в нашому маленькому з тобою світі, я не обираю себе.

Ось так я собі думаю, поки чоловік корчить з себе Рокфеллера. Я б сказала, але тоді весь цей маленький світ, моя булька, яку я так старанно бережу, вона просто трісне. А я цього не хочу.

А далі сталося непоправне – мені підвищили зарплатню.

І далі трапилося те, що моя свекруха охарактеризувала як:

– Не вміла втримати чоловіка. Спочатку навчися елементарно чоловікові суп зварити і шкарпетки зашити, а вже тоді все інше.

Розумієте, я перестала варити суп. Ба більше того, я перестала крутити голубці і відкривати помідори, бо зарплата у мого чоловіка була вже вдвічі меншою за мою.

Потім у мене почала з’являтися талія і на ній гарно сиділи обновки, в вухах ясніли сережки і червона помада говорила, що ця жінка мала вас на увазі.

Чоловік ще пробував сказати, що так дружини не поводяться і він вимагає супу та уваги, але я водила його в кафе, коли він дуже хотів борщу.

Може, інший чоловік би задумався над своєю поведінкою і почав жінку цінувати і не обтяжувати її своїми капризами, але не мій. Він вирішив, що я та сама мисливиця на знижки і готова мовчати заради спокою в родині.

Тому дуже швидко опинився за дверима нашого з дітьми життя.

Якщо вам не комфортно в таких стосунках, то треба йти і не важливо чи вам двадцять чи шістдесят, вас все одно не цінують, якби ви на собі не економили, як би не намагалися вгодити.

Якщо ви не можете собі купити річ, яку дуже хочете, та навіть, як не можете собі піти і купити туш, то вам треба йти з таких стосунків. Не надіятися, що чоловік вам щось купить, а йти і заробити на туш, помаду і плаття самій, так навіть дешевше вийде в усіх сенсах.

Якщо ваші зусилля не поважають, і не важливо чи то діти, чи то чоловік – кажіть і ставте на місце, а ще краще – перестаньте робити те, за що вам не дякують. Це так працює, тоді будуть вже дякувати наперед.

Мій чоловік каже, що я меркантильна, а я йому кажу:

– Слава Богу, що нарешті я стала меркантильною і переводжу в гроші все те, що я для вас робила. Бо в черзі за гуманітарною в останній день пройшло пів мого життя, як і в чергах за акційними товарами, за готуванням їжі, бо дорого харчуватися в кафе.

Мої молоді роки минули в цьому всьому і я пам’ятала лише те, що не те роблю і не так виглядаю, а тепер, коли мені сорок сім, я не пригадую нічого радісного з того періоду, окрім появи дітей, всі мої світлі емоції лише з ними пов’язані. Я не пригадую, щоб йшла під зорями з чоловіком, чи ми їли разом одне морозиво, чи сміялися над фільмом в кінотеатрі. Зараз вчуся жити без оглядки на думку інших, відчувати радість від життя і дарувати радість тим, кого люблю. А у вас в житті були такі одкровення і чи встояли ви на цьому шляху?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота