Борису Сергійовичу вже близько п’ятдесяти, сивина припорошила густе чорне волосся, але всі навколо, як і раніше, кличуть його просто Боря. Останні п’ятнадцять років чоловік працює водієм заміської маршрутки. Добродушна, весела людина, яка любить свою роботу. Він добре пам’ятає, як звати багатьох постійних пасажирів, знає хто на якій зупинці виходить.
музику підбирає таку, що всім подобається. І запах у нього в салоні, кращий, ніж у деяких дорогих авто: Борис не шкодує витратити свої кошти на якийсь смачний ароматизатор.
Та найпрекраснішим є те, що Боря виконує бажання. Таке собі бюро добрих послуг.
Хто тільки не звертається до нього із проханнями.
То посилку треба синові студенту до міста довезти; то за дитиною приглянути, щоб до бабусі доїхала, та не вийшла завчасно; то у міській аптеці купити ліки. Траплялися випадки, коли Борю просили піти в банк, оплатити кредит. Просили люди і не сумнівалися: Боря зробить усе, як треба. І навіть більше. Золотий чоловік!
У Надії Пилипівни, яка жила в селі неподалік кінцевої зупинки ─ чоловік інвалід другої групи. Лікар призначив процедури, які можна зробити лише у місті.
Машини сім’я не має. Чоловік, хоч зупинка і поруч, без сторонньої допомоги до неї не дійде. Як вийти зі становища? Таксі ─ сільським жителям не по кишені. Недовго думаючи, Надія Пилипівна вирішила звернутися по допомогу до Борі, бо знала, що він точно не відмовить!
І Боря допоміг: під’їжджав прямо до будинку, практично заносив хворого до салону. У місті, коли в маршрутці не залишалося пасажирів, віз Надію Пилипівну та її чоловіка до поліклініки. Через все місто. Грошей не брав. Чекав. Забирав після процедур та вирушав у зворотній рейс.
І так упродовж двох місяців!
Надія Пилипівна дуже переживала, що власник маршрутки дізнається про те, що Боря займається благодійністю і звільнить водія. Але нічого такого не сталося. Жінка просто не здогадувалася, що Борис, який був дуже щедрою людиною, докуповував витрачене пальне.
Минув час. Чоловік Надії Пилипівни одужав, з нього навіть зняли інвалідність. З Борею подружжя не зустрічалося близько півроку: обидва працювали у селі, до міста їздили рідко.
І ось одного разу, напередодні приїзду онуків, Надія Пилипівна зібралася до міста, щоб купити продукти. Увійшла до салону маршрутки, а там за кермом ─ Борис.
─ Борисику, любий, яка ж я рада тебе бачити. Ми з чоловіком дуже часто про тебе згадуємо і не втомлюємося дякувати.
Боря широко посміхнувся:
─ Дякувати? За що?
─ Як «за що»? За допомогу, за добре серце.
Боря зніяковіло знизав плечима:
─ Не розумію, про що ви, Надіє Пилипівно. Сідайте. Зараз поїдемо.
Жінка уважно подивилася на водія:
─ Прикидається, чи що? А головне навіщо?
А Боря поводився цілком спокійно, привітно посміхався пасажирам, які заходили, і приймав оплату за проїзд. Все було як завжди.
─ Ні, не прикидається. Він справді не пам’ятає. Зробив добру справу, як щось само собою зрозуміле, і забув, ─ розмірковувала Надія Пилипівна, ─ спасибі тобі, Борю!
Svitlana Sushkо. Фото ілюстративне.
