Надто пізно я зрозуміла, що подруга не від щирого серця зробила мені добро. Але на моє щастя, я почула підказку в її словах і вдало цим скористалася. Але все починалося дуже безневинно.
Ми з Вірою дружимо на роботі, вона хороша людина і спеціаліст. Разом ходимо снідати або пригощаємо одна одну тим, що принесли з дому. Така собі необтяжлива і приємна дружба.
Віра розповідала, що у неї є матір, яка ніяк не може її відпустити, ввесь час намагається нагадати їй, що ростила її сама.
– Уявляєш, як ми спілкуємося? «Приїдеш на вихідні? Ні? Навіщо приїжджати до матері, яка тебе сама ростила?». Або: «Купиш продукти? Ні? Звичайно, це ж не я від усього відмовлялася аби тобі було найсмачніше»…
Отак вона розповідала і я чула щирий сум доньки, яка хоче помогти матері, але таке вимагання уваги її дуже стомило.
– Валю, у мами складний характер, вона з усіма сусідами не може знайти спільну мову…
Я її слухала краєм вуха, бо у кого мама не хоче й досі нами керувати, чи вам п’ять років чи сорок п’ять.
Але у мене так сталося, що прийшлося шукати нову квартиру і Віра тоді каже:
– Я тобі знайшла чудовий варіант, то моя далека родичка здає і зробила тобі суттєву знижку.
Коли вона мене звела з родичкою і я побачила квартиру, то й справді, за таку ціну така квартира була дуже вигідним варіантом. Поки ми поперевозили речі, поки ознайомилися з районом, то тоді Віра мені й каже:
– О, а моя мама в сусідньому під’їзді живе.
– Справді. Тоді познайом нас, – сказала я отак аби сказати, а Віра й одразу мене за руку та до матері.
По дорозі вона мене напоумлювала, як найкраще поводитися аби сподобатися її матері. Я була така розгублена таким швидким знайомством, що не дуже й слухала, що вона каже. І дарма, бо тільки детальна згадка тієї інструкції і визволила мене з тієї халепи.
Отож, ми познайомилися з Світланою Тадеївною.
Все, як описувала Віра: вимоги і ще раз вимоги, чого не прийшла, не подзвонила, не запитала, не принесла…
Але таке, я покивала головою та і пішла додому.
А далі Віра почала мене просити матері занести те чи інше, купити в магазині, посидіти з нею.
Найважче було її слухати, я виходила звідти мов вижатий лимон, з мене зникала вся радість і з’являлися всі болячки, які описувала Світлана Тадеївна.
І так повелося – Віра просить щось зробити, а та вже раденька мене чекає з черговою історією безрадісного життя.
Вже й чоловік почав помічати, що зі мною не все гаразд, я й сплю погано і почуваюся не дуже.
Зрозуміло, що робити щось треба. Але що?
І тут я згадала ту інструкцію від Віри, як її мамі сподобатися і пригадала все, що мені говорила про матір вона.
Через кілька днів я несла їй щось, що вкотре просила передати Віра, а та мене й на поріг не пускає.
Я тоді зателефонувала до Віри, що ми так добре спілкувалися, а вона так перемінилася.
– Не знаю, що й сталося, – мало не хіхікаю я.
– Добре. Я поговорю з мамою, – я через телефон чула, яка Віра розчарована.
На наступний день вона дуже ніяково пояснювала мені, що ж сталося.
– Розумієш, Валю, ти трохи перестаралася. Тепер мама впевнена, що ти хочеш в неї щось поцупити, бо ти те й робила, що хвалила її персні та сережки, каракулеве пальто та сервіз… Вона не хоче більше тебе бачити.
– Ох, – заломила я руки, – я ж не хотіла!
– Та я знаю, але що поробиш? Тепер маму вже не переконаєш. Ти ж її знаєш…
– Як шкода, я так її полюбила, – ляпнула я, а далі язик прикусила, бо це точно було зайве.
– Та я знаю, ти дуже добра людина.
І ми далі продовжили спілкуватися, як і спілкувалися.
Інколи я думаю, що Віра це зробила неумисно, просто їй важко мати таку вимогливу маму. А ви як вважаєте?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
