Надумала Галина залишитись уже вдома, не їхати на заробітки. От тільки місця у власній же хаті їй немає. Син дивиться винувато: “Мамо, ну хто ж знав? Така ситуація. Ну виставляти ж тестя із тещею на вулицю?”.
Для Галини заробітки то був єдиний порятунок від сімейного життя, в яке вона вступила так невдало. Тарас здавався спершу і добрим і відповідальним, але з роками десь розгубив усі ті якості і став вилитий тато – заливає за комір і то все, що його у житті цікавило.
Може б і покинула його Галина, так от, як при тямі – золотий чоловік. Діти тата любили і жаліли, що не так – пробачать, ще й на Галину ображаються, як та на тата гримати надумає.
От так і тягнула вона той сімейний віз за двох. Людям на городах допомагала, випадкові заробітки їх якось годували і все нужда, та нужда. Не жила – існувала.
А тут сестра і Італію поїхала і вже за пів року стала кликати туди ж Галину. Доньці тоді було 16, сину 18. Ніби, як і не варто дітей у такому віці покидати, та Галя зібралась і рушила.
Казала собі, що нужда її туди відправила, але якщо зовсім на правду – втікала від життя свого сімейного. Ніби й не стара, всього сорок, надіялась світу білого побачити і можливо, а якщо?, долю свою там улаштувати.
За три роки Тараса і відспівали. Ще Галя його тримала, а вже як сам із дітьми залишився, то геть берегу пустився. Галя послалась на роботу і навіть проводжати в останню путь чоловіка не стала. Ну а як? Чекатимуть люди сліз, а де їх узяти, як всі вилила поки із ним жила.
От так до 60 Галинка у Італії і працювала. Уже й бабусею стала, дім розбудувала, чи не кращий у селі. Донька в Італію до неї приїхала була на роботу та так і заміж вийшла, то нині уже й осіла. Ніби й гарно з тим Маріо ладнає.
А син у Галининому домі жити з дружиною залишився. Свого часу вона сама просила їх не покидати хати, бо з Італії передачі летіли і краму було у кожній кімнаті. Галя на три життя наперед облаштовувала все.
От так рік за роком та день до дня і минули 20 років. Вже ніби і сум почав Галину брати і дім рідний снитись. Вирішила вона що й пора її прийшла вже додому вернутись. Скільки ж бути заробітчанкою?
Приїхала і якось ще з порогу відчула що усіх вона своїм поверненням у незручне становище поставила. Невістка руками плеще та охкає, бо ж і ліжка Галині немає, у власному домі. Перші ночі спала на розкладному кріслі в кухні.
То ж як вийшло. Тато у невістки ніколи не мав здоров’я богатирського, а з роками і геть здав. Уже коли й ходити не здужав, то стала його глядіти дружина. Але, якось так, чи підіймала не вірно, чи як вийшло, що й сама тепер насилу може підвестись. Ні зігнутись, ні сісти нормально. Де при такім здоров’ї за чоловіком ходити?
Ну, що мусила робити донька – забрала батьків до себе, бо ж тут і обжито і життя у їхньої сім’ї налагоджене: діти до школи ходять. У кімнаті Галини свати і розмістились, рік як там живуть.
А повернулась Галина, то й вийшло, що нікуди їй себе діти. Невістка червоніє, просить вибачення, син також ходить чорний мов хмара, але ж віз і нині там, де Галині бути?
Сидить жінка, дивиться на свої руки струджені, озирнулась. От має хату – палац, має сім’ю міцну. І все ж правильно син робить, горда що не залишив, допомагає і жінці і сватам. От тільки, як же так вийшло, що вона у власному домі ніби, як зайвою стала?
Рішення є, але чи по-людськи то буде?
Головна картинка ілюстративна.