Але останньою краплею було те, що я побачила попіл в своїх квітах, а він тільки усміхнувся:
– То я тобі квіти попелом підживив, вони ростимуть краще.
І все життя таким був! А я просто те все терпіла, бо діти були, та й дітися куди було? А тепер хай собі їде на дачу і там хоч все закадить, а я собі буду тут на квартирі жити в своє задоволення.
Ну а як інакше, коли ми вже давно чужі, а я хочу перший рік пенсії зустріти, як початок нового життя.
Досить з мене прислужувати всім, на всіх готувати і гарувати. Тепер я буду сама по собі в тиші і спокої, щоб ніхто з боку не кахикав.
Вирішила, що скажу чоловікові про все, коли мине його день народження, бо діти з’їдуться і онуки, не хочу аби він був сумний на своєму святі.
І кожен день тільки підтверджував те, що я живу з чужою людиною, яка хіба буркне «доброго ранку» і за весь день може ще речення сказати і все, а ми ж в одній квартирі майже цілодобово!
І ось минув день народження, я сильно хвилювалася через те, як маю вчинити і тому, певно, те все сталося.
Якось раптом пені в очах потемніло, а я просто підлогу хотіла стерти, як далі вже нічого не пам’ятаю.
«Все буде добре, Люся, все буде добре», – чула я голос чоловіка і відчувала, як він ніжно обтирає мені лице і губи, я ж не могла поворухнутися, тільки очима кліпала.
Петро мене годував з ложечки і розтирав мені руки і ноги. Діти прийшли, вже думали, до кого мене відправити, як чоловік каже:
– Я матір догляну, не переживайте.
І доглянув. Я не знаю чи була б кращою доглядальниця за великі гроші, як мій чоловік. Він мені й читав, він мені серіали закачував і на телефоні показував, він мене ставив потроху на ноги, розчісував і водив в ванну.
Я завжди думала, що він сухар-сухарем, а він був таким дбайливим… Я тоді згадала, що він був таким, коли вперше взяв донечку на руки, очей з неї не спускав і так тішився, коли вона до нього усміхалася.
Діти скинулися грошима і у мене були й масажисти, також фізіотерапевти, показували як мені краще розробляти руки й ноги. А потім чоловік зі мню все по десятки разів проходив і наполягав аби я старалася.
– Ти ж не покинеш свої вазони, Люсю, ти ж знаєш, що я їх як не заллю, то попелом засиплю. А тюлі твої вже геть почорніли від диму, а свята на носі. Хто їх пратиме.
І знає ж, що по найчутливішому б’є! Та мені вже руки свербіли ті тюлі і штори прати, то я вже дуже старалася. Рахуйте, що за вісім місяців я з лежачої людини вже ходила і тільки одна рука ще не слухалася, але всі давали хороші прогнози.
Тепер вже я мало говорю, а от Петро просто не замовкає, бо зі мною треба пісеньки співати і вірші розказувати аби мову відновити.
Він просить аби я стискала його руку і я так міцно його тримаю, що він аж сміється:
– Ото ти вчепилася, що я й вирвати не можу. Боїшся, що я втечу?
А я вже, знаєте, і боюся, але себе, бо яку я дурницю могла в житті зробити! А тепер он як все виходить, що я без чоловіка пропадаю.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
