fbpx
Гумор
Найбільша несподіванка мене чекала на весіллі. Коли всі гості розмістились за столом, і я поглянув убік, де сиділи наші батьки, не міг повірити сам собі. Навіть моргнув тричі і потер кулаком очі. Замість однієї тещі – за столом їх сиділо аж дві! Випив я зовсім небагато, двоїтись в очах не могло

Івану Федоровичу 55 років – чудова ювілейна дата. В затишному залі кафе зібралися колеги, рідня, друзі. Лунали тости, привітання. Музиканти і тамада не давали гостям сумувати. Врешті мікрофон до рук взяв сам іменинник.

– Можу сказати, що я – щасливий чоловік. Мені є чим пишатися: дочки, дружина, зяті. А внуки, правда ж, схожі на мене, як дві краплі води? – і чоловік погладив біляві голівки хлопчаків, які крутились біля діда. – А всього цього могло б і не бути… Якби я тридцять років тому не приїхав на практику до вашого міста і не зустрів Любу, випускницю педучилища. Ніколи не думав, що зможу отак полюбити з першого погляду, але як кажуть – не зарікайся. Позустрічались два місяці і одружились. Я вже працював на заводі. Питав мене тамада, чи були якісь особливі ситуації в моєму житті? Були. Без курйозів не обійшлось.

Я та мій товариш Василь одружувалися в одну суботу. Не навмисно, так співпало. Адміністрація заводу вирішила нас як молодих спеціалістів привітати. Тоді модно було малювати плакати, стінгазети. І на одному з плакатів біля прохідної великими літерами гуашевими фарбами було написано: «Шановні Іване та Василю! Колектив заводу вітає вас із прекрасною подією – одруженням!» Реготав весь завод, плакат зняли, анекдот залишився.

Та найбільша несподіванка мене чекала на весіллі. Коли всі гості розмістились за столом, і я поглянув убік, де сиділи наші батьки, не міг повірити сам собі. Навіть моргнув тричі і потер кулаком очі. Замість однієї тещі – за столом їх сиділо аж дві! Випив я зовсім небагато, двоїтись в очах не могло. Добре, що Люба помітила мій переляканий погляд і пояснила: «Мама моя з близнят. Звикай, у тебе дві тещі».

Невдовзі дружина повідомила мені, що при надії. А вже коли подзвонили і сказали, що моя Любаня народила, помчав туди швидше вітру. Уже під вікнами глянув на ноги – вибіг у самих шкарпетках і тапочках, а надворі – середина грудня. Та я холоду не відчував. А коли побачив Любу у вікні з двома білими згортками, від радості заплакав чи не вперше в житті. Мої дочки Віра і Надя, як і дружина, стали вчительками, повиходили заміж, подарували нам онуків. У моєму житті завжди сяють три зірки – Віра, Надія та Любов! Ну, звичайно, і моя дорогенька теща Софія Марківна, дай, Боже, їй довгого віку, з першого дня прийняла мене як сина. Ось так! Тому, за мій тил, мою сім’ю прошу всіх гостей підняти чарки!

… Після святкового салюту гості почали потихеньку розходитись. Кума Наталя допомагала збирати зі столу, шепнула подрузі:

– Заздрю тобі, Любо, по-хорошому! Така сім’я в тебе гарна, чоловік – золото!

– Ти знаєш, Наталю, пережили ми за ці роки чимало: і зраду, і суперечки, і до розлучення ледве не дійшло. У мене в житті, як у тій пісні: «Я его слепила из того, что было, а потом, что было, то и полюбила». Тридцять років я «ліпила», день у день, без вихідних. Але ж недарма старалася – тепер це і справді золото.

І Люба посміхнулась подрузі очима мудрої та щасливої жінки.

Автор – Людмила Левченко.

За матеріалами – «Вісник Переяславщини».

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!