Тітку Катрю знали чи не у всій області. Під її старенькою хатиною, (навіть не під брамою, бо де ж тій брамі було взятися), а під хвірткою завжди було багато машин, а що вже люду юрбилось на самому подвір’ї…
Хоча й Катерина зналася на ворожінні, ворожкою її ніхто не називав. Коли в когось щось траплялось: чи недуга яка, чи у сім’ї якісь негаразди, чи сон якийсь наснився, завжди казали: «Підіть, но, до Катерини, вона й підкаже, й розкаже, що й до чого… І порадить, що робити… Та, то вже точно не помилиться…»
Звідки взялось у Катрі це бачення чи відчуття, жінка й сама не знає. Каже лишень, що допомагає їй хрестик — маленький, дерев’яний, який, ще будучи дитиною, знайшла на дорозі. З того часу і носить його на шиї, не знімаючи. Так то, чи не так — хтозна, але що вже людей перейшло через її руки: і з району, і з області, і навіть з інших областей — нема ліку, але ще жодного разу не було, щоб Катря сказала неправду…
Михайло жив із тіткою Катериною по сусідству. І не раз жінка, перестрівши його біля магазину чи деінде на вулиці, запитувала: «Чому ніколи не зайдеш до мене, Мішуня? Заходь, я багато чого тобі скажу…» Хоча й цікавість, як кажуть, брала верх, але зайти хлопець не зважувався. Чи то часу не було, чи на це були якісь інші причини.
А якось ввечері, повертаючись із роботи, знову побачив тітку Катерину. «Мішуня, сьогодні молодий місяць. Коли будеш лягати спати, помолися, а після цього, дивлячись на місяць, тричі промов: «Святий Самсон, загадую тобі сон. Що мені судиться, те нехай присниться». Думай про приємне, гарне, а вранці розповіси мені, що наснилося». Міша усе зробив, як і казала тітка.
І наснився хлопцеві сон, ніби вранці поспішає на роботу (Михайло заочно навчався у Київській академії сільського господарства і паралельно працював у сусідньому селі зоотехніком у колгоспі). Чітко пам’ятає, що іде стежкою, якою, зрештою, і завжди ходить, але чомусь та стежина витоптана і чорна. Хлопець знає, що запізнюється. І уві сні думає: «Вкорочу трохи дорогу, піду житом, і може ще встигну». Ступає три кроки ліворуч, у жито, але за мить повертає знову на стежку: «Негоже якось іти житами, — думає про себе, — нехай вже краще запізнюся…»
Вранці Михайло прокинувся, як зазвичай, побіг на роботу і лише за кілька днів згадав про сон. Розповів його Катерині. «Одружишся ти, хлопче, на захід, бо ліворуч ступив у жита, то ж там і твоя доля, — говорила Катря, — проте через три роки після шлюбу (три роки це і є тих самих три кроки) будеш, як то кажуть між життям і смуртю, але ти виживеш, бо ж звернув зі стежини не просто на іншу стежку, а у жита…» Ще щось говорила тітка, але чомусь лише це тоді врізалося у пам’ять хлопцеві. А з часом Міша і зовсім забув про сон…
Через кілька років Михайло одружився. Долю свою знайшов на Тернопільщині (сам родом із Житомирщини). Приїхав до брата погостювати і там зустрів Олену. Якийсь час листувались, а потім одружилися. Дуже гарна була пара. Незадовго народилася у подружжя донечка. А потім…
Прогнози медиків були невтішні: потрібна опeрація; термінова, складна, ризикована, але іншого виходу немає…
Ще будучи дитиною, Михайло застудився. Недолікував, недоглядів, і така собі, здавалося б, невинна застуда дала ускладнення на серце. І тепер потрібна була заміна серцевого клапана. На той час (а це були 70-ті роки минулого століття) такі опeрації робили лише у Києві, у клініці Амосова.
Разом із дружиною спершу поїхали на обстеження. Повернулись ненадовго додому, бо вже за місяць лікарі призначили опeрацію…
Горнув Михайло до себе донечку, заглядав у великі оченята, і самому сльози навертались на очі: «Хтозна, — думав, — може, й востаннє бачу тебе, моя крихітко… Та й ти (малій тоді не було й двох рочків) навіть пам’ятати не будеш свого тата…» Що може відчувати людина у таку мить — уявити важко…
Опeрація тривала вісім годин. Навіть коли Михайло вийшов із нaркозу, лікарі нічого конкретного сказати не могли: хтозна, як приживеться новий штучний клапан…
Чоловік ніби й почувався нормально, але одного дня, вже за кілька днів після опeрації, вранці дружина Олена зайшла у палату і під ліжком Михайла побачила… калюжу крoві. Чоловіка повезли в опeраційну. Лікарі не говорили нічого, але було видно, що справи дуже серйозні. Коли Олена, ледь стримуючи сльози, підійшла до чоловіка і взяла його за руку, Михайло, стиснувши долоню дружини, ледь чутно, майже пошепки сказав: «Лена, я буду жити… Колись давно, я ще хлопцем був, мені наснився сон… Я тільки зараз пригадав його. Усе справджується. Я буду жити, Лена…». І розповів дружині сон…
Мабуть, саме ця впевненість чоловіка додала впевненості і їй, Олені. Вона просто не мала права не вірити. Подумки молилась. І лише коли двері опeраційної відчинились і лікар, знявши з обличчя пов’язку, сказав: «Усе добре. Хоча, зізнаюсь вам, шансів вuжuтu майже не було. Дуже велика втрата крoві…» Олена із полегшенням зітхнула…
P.S. Це маленький фрагмент історії з життя моїх батьків. Цьогоріч, у червні, минув 21 рік, як немає мого тата. Попри хвoрoбу, він був дуже розумним та інтелігентним чоловіком. Після тієї опeрації тато прожив 17(!) років. Це дуже багато. На той час лікарі говорили, що через 10 років після опeрації (якщо він взагалі стільки проживе) потрібно буде опeрувати повторно, але тато дуже зважав на усі рекомендації медиків і саме це, мабуть, продовжило йому життя. А ще в цьому чи не найбільша заслуга моєї мами. Мені навіть здається, що такі дбайливі і терплячі жінки не просто рідкість — їх взагалі немає… Не раз, мені вже дорослій, спадає на думку, що далеко не кожній жінці під силу було б нести цю ношу, жодного (!) разу не нарікнувши на долю. Але так, мабуть, і Бог парує… А зовсім недавно дуже раптово і несподівано не стало й моєї мами…
А написати цю історію мене змусило одне фото, де я, півторарічна дівчинка, сиджу, обійнявши тата, у парку на лавочці. На вулиці літо (саме влітку татові і робили опурацію) і хоча й на знімку тато усміхнений і щасливий, я знаю , що це фото зроблено у той період, коли тато готувався до опeрації, коли не знав, чи побачить мене ще раз. У нашому сімейному альбомі є ще дуже багато фотокарток, де ми усі троє: я, мама і тато. Тато любив фотографуватися і завжди говорив мамі: «Я не знаю, скільки проживу, а вам із донечкою буде пам’ять…»
Вже тепер часто, навіть по декілька разів у день, я переглядаю ці знімки. Не стримую сліз. Дуже болить, що недодала багато своїм батькам, недолюбила, чи що… А ще у пам’яті зринають так часто повторювані татом слова: «Я тобі, донечко, готовий небо прихилити…»
А віщий сон… Кажуть, гріх вірити у сни — це забобони. Можливо, й так. Але я розповіла цю історію зовсім з іншою метою. Чомусь думаю, що саме ВІРА мого тата у цей сон, і у те, що він виживе, і врятувала тоді йому життя…
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
