fbpx
Історії з життя
Нарешті сталося очікуване, Марина Олегівна розгубилась. Бо прийшло це несподівано. Син зателефонував наприкінці робочого дня: «Я сьогодні не буду вдома ночувати…». Серце тривожно стріпнулося. Допізна ходила по квартирі, новими очима, наче на чуже

Нарешті сталося очікуване, Марина Олегівна розгубилась. Бо прийшло це несподівано. Син зателефонував наприкінці робочого дня: «Я сьогодні не буду вдома ночувати…». Серце тривожно стріпнулося. Допізна ходила по квартирі, новими очима, наче на чуже.

Марина Олегівна чекала цього вже кілька років. Терпляче чекала і мріяла, що, як тільки зостанеться сама, нарешті наведе лад і в своїй долі. Інколи заводила розмову з сином: «Шукай пару!..».

Ставши вдовою у двадцять дев’ять, вийти заміж удруге не наважилась: як це сприймуть її троє дітей? Довела їх до розуму, вивчила. Знаходила собі цікаву роботу — то екскурсоводом, то літредактором; заводила не менш цікаві знайомства, і так минали роки. Самота її не обтяжувала, бо вже й не уявляла поруч себе когось. І так було, поки не «стукнуло» п’ятдесят. Відбула ювілей — задумалась: а як далі?

І стало здаватись Марині Олегівні, що коли нарешті будуть прилаштовані всі діти, то й до неї навернеться доля. Дочки вже позаводили свої сім’ї, у меншої, бідовішої, вже й дитятко з’явилось.

Про особисте щастя їй якось і думати страшно — помагай дітям, бав онуків, ото й твоє. Але ж ні, млоїть щось під серцем, тугу нагонить, сон забирає. Хочеться Марині Олегівні любові — пізньої, гарної, справжньої, на яку колись махнула рукою. Десь же має бути той, хто розбудить її серце і стане рука в руку, аби в злагоді й ласці перейти разом осінь життя…

А син Ярема все парубкує, книжки читає-почитує. Несміливий, добрий — такі сьогодні «не в моді».

Й ось, коли нарешті сталося очікуване, Марина Олегівна розгубилась. Бо прийшло це несподівано. Син зателефонував наприкінці робочого дня: «Я сьогодні не буду вдома ночувати…». Серце тривожно стріпнулося… Допізна ходила по квартирі, новими очима, наче на чуже, дивилася на паперові завали на синовому і своєму столах, слухала стіни й себе. Усе сьогодні чомусь дратувало. «І нащо стільки зайвого? — думала. — Перебрати б, дещо викинути…»

Крізь шибку зовсім близько було видно сусідній будинок — у квартирах ходили люди, он жінка коло плити, нахиливши голову, щось варить, дитя стягує з себе сорочину — готується лягати спати, старий чоловік біля кватирки куpить цигаpку…

Марина Олегівна повитирала припилені полиці, склала купками книжки, полила вазони. Лягла пізно. Свіжа підковдра пахнула вітром і снігом…

На Святвечір син прийшов додому з дівчиною. «Знайомся — Оля», — сказав, переступаючи поріг. Оля соромливо всміхнулась і подала руку. Почувалась невпевнено і весь час відводила погляд. Марина Олегівна кивнула їй, як давній знайомій: «Роздягайтеся, будь ласка, і мийте руки». А сама взялася накривати на стіл.

Ще вранці вона наварила куті й запекла м’ясо — Різдво є Різдво. А традиції Марина Олегівна любить і шанує: вони додають святковості у клопітне життя.

Незабаром прийшли й середня дочка з чоловіком — Оксана, в її Петра саме був вихідний.

Оля мало що їла, знічено відсувала тарілку, аж Марина Олегівна непокоїлась: «Що — несмачне?» «Та ні, все дуже смачне», — ще більше нітилась дівчина.

Невдовзі в коридорі задзвонив телефон, Ярема взяв трубку: «Алло… Добре».

«Хто там?» — запитала сина Марина Олегівна.

«Олина мама. Хвилюється. Нам треба йти».

«Як це — йти? Ми ще й не посиділи…» — здивувалась Оксана. Та Оля вже вставала.

Зять і собі заспішив: «Узавтра ж на чергування — час». А Оксана вже збирала зі столу тарілки…

Зоставшись сама, Марина Олегівна замкнула двері й сіла біля вікна. Квартира була тиха, якась незвично велика і мов осиротіла. Наче казала господині: «Ось і воно — те, про що ти мріяла. Чи рада?».

А Марина Олегівна почувалась самотньою і нікому не потрібною. Це почуття так її вразило, що розплакалась. Незрозумілий жаль стиснув серце: починалось нове життя, та чи буде воно краще й легше? У дітей тепер свої дороги. Тож треба знову звикати до самотності. Не тієї, до якої звикала після того, як зосталася без чоловіка, а іншої, важчої. «Весь час я жила для них. А нині для кого? Для себе?..».

Згадувала, як син розгублено озирнувся з порога. «Не озирайся, сину, — думала, хлипаючи. — Якщо доля — йди. Бо і я пішла своєю стежкою не озираючись. Ніхто мене не спиняв, і я тебе не спинятиму. Сам вирішуй — прийшла пора вирішувати…».

Свічка на столі, яку запалили до вечері, тихо потріскувала. Марина Олегівна задивилась на вогонь. Наче недавно переїхали вони у цю квартиру, а вже минуло двадцять шість років. Яремці тоді було тільки три, а дочки знайшлися одна за одною вже тут, і син бавив їх, особливо меншеньку, Тетянку, коли не стало татка, бо, зоставшись без чоловіка, Марина Олегівна тягла і домашнє господарство, і роботу: треба було жити.

Радіо на кухні озвалось гучними дитячими колядками. Враз пригадалося дитинство, коли вночі проти Різдва в хату заходила парубоча ватага. У хаті темно, лиш колядницька зірка блимає і лунає громове: «Слава Богу родженому — а всі будуть знати!». Сон зникав геть, і дитяче серденятко з радості тремтіло… А вночі проти Василя — спалювання дідуха в садку. Хіба можна забути ті сніги, і зорі, і вогонь — тріскотить-згорає солома, а мама ходить між деревами і будить їх, торкаючи кожне коцюбкою: «Добридень, садку-виноградку, вставай, не спи — вишеньки роди…». Не мине жодного, та все приказуючи. І родили: груші, сливи, вишні, бо чули мамин голос і її, Маринчин, тоненький голосочок.

Ярема ще трохи застав колядницького звичаю і навіть походив із дітьми, коли на зимові канікули привозила його в село до мами. А дівчата вже й не знають, що це таке. У місті теж приходять хлопчики, та Марина Олегівна вже перестала їх пускати. Бо то не колядування, а посміховисько: «Дайте руб бумажний…».

Жінка слухала колядки по радіо, і помалу тривога переходила в тиху радість. Бо таки все в цьому світі іде вічним порядком: коли убуває в одному місці, то має прибути в іншому. Людина замала, щоб так одразу все прийняти й осягнути. Головне — слухати вічну течію…

На підвіконні в маленькому горщику ще вчора зацвіла фіалочка, і Марина Олегівна, глянувши на неї, подумала, що це добрий знак. Фіалкове оченятко озирало кімнату з пучечка зеленкувато-сизого листя. Давно, з півроку, не цвіла. «Фіалки цвітуть у тиші», — згадала слова квітникарки.

Тиша поволі заповнювала все єство. Згадалося: «Олина мама — проста жінка. І мені в них подобається». Так сказав їй по телефону Ярема, коли мав прийти з Олею на вечерю. «А як же твоя кандидатська?» — «Побачимо, — відповів син. — Пишу. А жінка — це ж не сезонне взуття…».

Щось недоговорив, чи так їй здалося?

Мов крізь збільшувальне скло, Марина Олегівна раптом подивилась на свої стоптані кімнатні капці — ой, уже геть благенькі! І як це вона не помічала цього раніше? Рішуче стала шукати у шафі нові: купила «про запас», «про свято» — ось, здається, і прийшов для них час…

Автор – Наталка ПОКЛАД.

За матеріалами – Вербиченька.

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook