Нарешті в сорок шість років у мене завелася подруга, така, яка й має бути – з чаюваннями на кухні, з розповідями про чоловіків, про магазини, про одяг і косметику

Справа в тому, що у мене подруг не було від слова зовсім, адже моїм єдиним світом і пріоритетом завжди був чоловік і діти.

Я не мала коли бесідувати в кафе чи ходити в гості, бо були малі діти і чоловік у мене любив чистоту та домашню їжу.

Свої недільні дні я проводила в готуванні улюбленої страви чоловіка – печінкового тортику, я пекла ті безкінечні млинці і перемащувала, пекла і перемащувала.

Діти росли і потребували все більшої і більшої уваги, бо ж і уроки треба зробити з ними та й чоловік не відставав – йому теж треба час приділити.

Я викроювала кілька годин для себе на стрижку і манікюр два рази в місяць.

А потім дітям я різко стала не потрібна, з’явилися у них свої секрети і авторитети. Далі поїхали вчитися і вже й телефонують рідко.

На диво, чоловік теж почав від мене віддалятися і я залишилася сама. Єдиним лишався ритуал, що я чоловіка зустрічаю з роботи біля дверей, питаю, як пройшов його день, вішаю пальто, забираю шапку.

І ось в цей період у мене й з’явилася подруга – сусідка по сходовій клітці.

Інна була моєю протилежністю – звертала увагу лише на себе і говорила лише про себе, я захоплювалася її вмінням не попускати нікому і не давати собі сісти на голову.

– Мій чоловік вирішив, що буде мною командувати, але вже ні – розповідала вона, – Я сказала, що або буде по-моєму, або не буде ніяк. І вона його покинула та переїхала до маминої квартири.

Зайшла позичити солі, а в руках тримала келихи.

– Хочу познайомитися тут з усіма, – сказала мені.

От я й почала її запрошувати до себе, бо окрім келихів Інна не мала нічого і їсти готувати не любила.

– Яке у тебе все смачне, – говорила вона, наминаючи вечерю, – я не маю такого терпіння до кулінарії.

Зате вона мала терпіння до чоловіків і крутила ними то туди, то сюди. Якщо чесно, то я дивувалася, звідки на неї такий попит, якщо вона мого віку?

Читайте також: Варто мені було заїкнутися онукові, що я залишу квартиру йому, як мене не стане, як почалося таке, що ми всі один з одним не розмовляємо. Розумієте, я ще доволі молода жінка, мені лиш сімдесят один рік і я не хочу виїжджати зі своєї квартири, як хоче того онук

Але Інна так детально розповідала про все, що не вірити їй було неможливо. В той же час, була річ, яка мене в нашій дружбі засмучувала – Михайло не міг її терпіти.

– Знову ти просто підігріла вчорашнє замість повноцінної вечері! Знову вона була тут і тобі заважала? Я прошу елементарне – трохи уваги і поваги до себе, не вже це так важко. Або, коли він заставав Інну у нас, то говорив вголос:

– Це я не можу знову спокійно піти на кухню і повечеряти, бо мені в рота заглядатимуть? Я можу в своїй квартирі почуватися зручно чи це тільки твої подруги мають таке право.

Я перепрошувала перед Інною, але вона не залишалася в боргу і казала Михайлові:

– Смачного!

Потім я з чоловіком вела перепалку. Чого він мою єдину подругу виганяє.

– Вона сидить у нас цілими днями! Та я спокійно не можу нічого зробити аби її не було поруч, навіть в ванну сходити, то треба стукати, бо вона там!

Я намагалася якось їх помирити, але все було марно.

Якось я поїхала на роботу в нервах, бо чоловік з самого ранку почав казати, що подруга в мене весь час забирає, який я маю витрачати бодай на себе:

– Ти подивися, як ти виглядаєш, а сама сидиш і вуха розвісила перед Інною, замість того, щоб себе привести до ладу!

Я вискочила з квартири і тільки на роботі здогадалася, що не взяла папку з документами! Вирішила тихенько зайти в квартиру, щоб не дратувати чоловіка і почула сміх Інни.

Я зайшла в спальню…

– То ви отаку переді мною комедію грали? Молодці. Чудові актори.

Тепер у мене немає жодної подруги і все у мене добре. Напевно, я просто не розбираюся ні в подругах, ні в чоловіках.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page