Яка різниця, як людина приходить до себе, до спокою і тиші. Наталя пройшла багато доріг, вона була й за кордоном на заробітках, поїздила по країні, її ноги бачили асфальт і гравій, пил і калюжі, бруківку і землю, але ніщо їх не гріло.
Так, Наталя знала, що таке гріти ноги і як це гріє душу. Думаєте, таке неможливо? А вона пам’ятала, як занурювала свої ноги в теплий намул потічка, крізь пальці вилазили бульбашки води і мулу, від цього було так весело і тепло.
Вона пам’ятає, як пестила її ноги стежка. Ні, не та довга, вичовгана ногами земля, а та, яка завжди була на межі – з двох сторін йшла висока трава, а посередині найм’якіша маленька травичка, усіяна такими ж маленькими ромашками. Більше її ноги не знали такого м’якого пахучого килиму.
Коли надворі було жарко, тоді стежка давала прохолоду, під старою вербою можна було побути в тіні і дати ногам прохолоди.
Завжди, коли вона приїздила додому, то знімала взуття і ходила боса, навіть по вулиці, її вулиці.
І чим рідше вона бувала в мами, тим більше її ноги втомлювалися разом з душею. Вона все раніше і раніше прокидалася аби переробити всю віковічну жіночу роботу, але все одно не встигала і не їхала до матері.
Не виходило. Не було часу. Не було змоги.
А коли й бувала, то ж вона вже жінка, манікюр зробила і як з такими п’ятами та в автобус? Що про неї подумають? Потім ще до віковічної роботи відтирай п’яти годину.
А далі й ходити не було куди, бо стежки заросли кропивою, потічок пересох, вербу давно зрізали. На вулиці гравій, обіцяють колись асфальт зробити. Та й вдома вже ніхто її не чекає, чого ото в село шастати, адже всі вигоди в місті.
Краще дітям щось прилагодити чи чоловіка смачним побалувати.
Але з роками вона все важче і важче знаходила для себе взуття, все кісточка випирала.
– Хоч бери й босою ходи, – думала про себе.
Та й в родині якось не клеїлося, діти оженилися, чоловік став байдужим, подруги теж не часто приходять. Та й не підтримують. Як вона починає говорити, як їй чомусь холодно на душі, як вона не має спокою.
– Ой, дурниці, а от у мене такееее, – чи не кожна каже.
– Та й чого їй жалітися, діти дорослі, чоловік є, квартира є, машина є. Отак хвалиться та хоче похизуватися, – думають вони.
А Наталі справді, хоч вовком вий.
А сни такі сняться, сонячні з дитинства, як вона біжить стежкою, теплою, яка ніде не закінчується, а їй так радісно, їй до снаги добігти до кінця. І чим далі вона біжить, тим втомленішою встає.
Човгає ногами, кісточка так і норовить до кожної меблі доторкнутися.
– Ходи в шкарпетках, що ти затіяла ту перестановку, – бурчить чоловік, – Нема аби людина відпочила…
А Наталі здається, що вже й квартира її за хазяйку не приймає. А ще сни, видно, треба вертатися туди, де завжди приймали, чи доброю чи ні, чи успішною чи ні, чи багатою чи ні.
І вона поїхала в село. Біля хати вже виросла трава, аж зависока, як на травень. Наталя стояла відкривши ворота і не могла й кроку ступити. Наче ніколи тут і не була.
А потім побачила обриси стежки, її стежки, трава там була геть маленька, як колись. Вмить скинула взуття і пішла, м’яко ступаючи по пахучому килиму. «Нарешті я вдома», – відчув кожен закуток її єства.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
