fbpx

Нас у батьків троє, але вже так випало, що останні роки саме я коло тата і мами була. Добре, що і діти і чоловік усе розуміють і ми разом батькам моїм допомагаємо у всьому, втім, як і батькам чоловіка. Однак, після того, як на гостину до тата і мами сестра із братом мої завітали, я вже й не знаю, чи переступлю поріг батьківського дому

Нас у батьків троє, але вже так випало, що останні роки саме я коло тата і мами була. Добре, що і діти і чоловік усе розуміють і ми разом батькам моїм допомагаємо у всьому, втім, як і батькам чоловіка. Однак, після того, як на гостину до тата і мами сестра із братом мої завітали, я вже й не знаю, чи переступлю поріг батьківського дому.

Так склалось життя, що із нашої великої родини тільки я залишилась жити у рідному селі. Мій брат старший у столиці вже багато років, а сестра в Черкасах проживає.

Доки ще тато і мама були молодші і здоровіші, ми часто родинами збирались у них під старою яблунею. Мої племінники проводили літо у домі моїх батьків, а брат із сестрою свої відпустки.

Коли ж батьки стали старші, то саме собою сталось так, що я їм була найпершою помічницею і опорою. Ми з чоловіком бігли за першим же покликом. На нас було і господарство і городи, бо мама вже не могла сама, але змиритись із тим, що до городу і корови у неї сил немає, вона ніяк не могла.

Звісно, нам було не просто, адже і в самих була господарка, діти і роботи, однак і думки ми не мали коли відмовити тату із мамою в чому. Ну а як? То ж наші батьки.Саме тому для мене стало такою прикрістю те, що відбулось під час останнього візиту моїх брата і сестри.

У тата мого був ювілей – 80 років. Свято робили ми вдома у колі родини. Повинно було зібратись аж сорок чоловік, тож я дуже просила сестру і брата приїхати заздалегідь. Вони таки прибули за три дні до дати, я думала, мені на поміч, а виявилось – на відпочинок.

У перший же день вони смажили шашлики на мангалі. Ми із чоловіком вправляємось, від корови чистимо, а вони нас настійно кличуть до столу. Наступного дня, якраз у переддень свята, вони пішли із візитами до друзів, знайомих та кумів своїх. Як вийшли о 12, так і повернулись веселими під вечір. Я готую з мамою, сестра із братовою лиш годинку покрутились на кухні і пішли спати, бо ж дуже виморились.

Наступного ж дня, уже коли свято було, винесли вони подарунок спільний для батька – величезний телевізор. Мама аж розплакалась і сказала те, що й досі мені із голови не йде:

— Дякую вам діточки. Ви такі уважні і такі хороші. Не знаю, як би ми із татом і вижили якби не ви. Дякую, що не забуваєте.

Прикро було й те, що увесь вечір сестра і брат сиділи за столом, підіймали тости, а я з донькою бігала коло столу на правах господині. Ну а тато із мамою все хвалили брата і сестру за те, що ті приїхали, не забули, та ще й витратились на такий дар. Те, що ми із чоловіком також не з порожніми руками прийшли, якось забулось і не згадувалось зовсім.

Ну, а вже коли їхали мої брат і сестра, так тато їхнім дітям вручив по три тисячі гривень кожному. У тій же кімнаті стояла і я з донькою і сином, але про те що ми поряд тато не згадав. Мої діти нічого не отримали, хоча й не сподівались.

Тиждень минув, а я й досі не можу прийти до тями. Мама ображена на мене бо ж я запитала в неї чого то вона так дітей ділить:

— Ну так ви ж свої. – каже вона зі здивуванням у голосі. Ніби, то все має пояснити.

І що? Як свої, то й забути про нас, зневажати, обділити? Чи згадувати лиш тоді, як гної треба виносити, та город порати?

Чоловік проти, а я сказала, що не піду до батьків і край. Хвалили брата і сестру, то хай вони і стають до роботи, а з мене досить.

Ну хіба ж я не права?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page