Наша дитяча дружба з Уляною пройшла крізь роки і тепер вже я не знаю чи на щастя, чи ні. Уляна була «скороспілкою», тому від хлопців відбою не було, а я була мов та жердина

І так сталося, що коли я в інститут поступала, то у Улянки вже був трирічний синочок і вона готувала чоловікові борщі.

Ми спочатку листувалися, а далі й зідзвонювалися, але рідко бачилися, бо у неї родина, вже троє діток, а у мене робота. Не встигла я оглянутися, як мені вже тридцять чотири роки, а у мене ні чоловіка, ні дітей, хоч є й своя квартира і машина скоро буде. Так мені стало сумно, бо ж і з лиця я не погана і характер у мене добрий, і господиня хороша, а чоловіка, який би це все оцінив нема.

Аж тут телефонує мені Уляна:

– Оксано, мій Михасик поступив, то чи не міг би він у тебе пожити? Ну хоча б першу пору, поки не звикнеться з містом?

Я погодилася, бо ж подруга. Михайло став таким вже хлопцем, видно пішов статурою в батька, а розвитком в матір. Я подумала, що й в мене вже міг бути такий син і дуже засмутилася.

Жили ми разом доволі стерпно, я йому показувала місто, вчила манерам міського хлопця і підсовувала книжки, які треба читати аби дівчатам сподобатися. Рік пролетів непомітно і далі Михайло оселився в гуртожитку. А мені стало вже дуже сумно одній, тому я завела собі кота.

Жила я собі й далі, як жила, як знову Уляна до мене:

– Оксано, Михайлу пощастило після закінчення навчання знайти роботу в місті. Ти знаєш. Яка у нього буде мала зарплата. А ми не потягнемо квартиру, бо ж ще молодші є і мене скоротили. Візьми його до себе на рік? Подруго, виручи мене будь-ласка.

Я погодилася. Проте, я Михайла не впізнала! Нема ні вугрів, ні сутулості, де й кучері ділися. Переді мною дуже гарний молодий чоловік від якого аж ноги терпнуть.

Як би я себе не переконувала, що це син подруги, що між нами різниця у віці, але я розуміла, що засинаю і прокидаюся з думкою про Михайла.

І він те відчув. А далі все так закрутилося, що я й передати не можу. Стільки щастя на мою бідну голову!

Коли Уляна попросила й на другий рік притримати Михайла, то я рало погодилася, тим більше, що подруга просить.

А потім я зрозуміла, що при надії. Яким би дорослим не виглядав Михайло, але він як мамин хлопчик зізнався матері, що у нього буде дитина від її подруги.

Тут вже Уляна сама приїхала і слів не добирала.

– Ти чим думала? Він тебе пожалів, а ти йому світ зав’язати хочеш? Та він кожну бездомну кішку чи пса додому тягне, а тебе он теж вирішив не залишати без уваги, а ти йому дитину на шию вішати? Вже роби, що треба!

– І не подумаю!, – спокійно сказала я.

– Він на тобі жениться, коли на горі рак свисне!

– Та нехай. Тепер не ті часи і дитину я сама виховаю.

Не знаю, що вона вже там синові наговорила, але Михайла не було кілька тижнів. Мені було гірко, але ж зате у мене буде інше щастя – дитинка, то навіщо сумувати?

Але потім Михайло вернувся і сказав, що він хоче зі мною жити довго і щасливо та ростити нашу дитину.

– А що мама?

– А що мама? Вона покричить і перестане. А я більше таку як ти не знайду. Погоджуйся!

Отак я втратила подругу, зате знайшла люблячого чоловіка і батька. Не хочу загадувати на скільки це буде, бо ніщо вічно не триває, але хай буде трошки, але отаке, ніж ніяке і все життя.

Я все ще маю надію, що Уляна побачить онука і відтане чи не варто на це розраховувати?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page