fbpx
Історії з життя
— Нащо нам хтось зайвий? – показує на мого нового чоловіка мій двадцятичотирирічний син, – Нам з тобою так добре вдвох було. Обирай, або я, або ось цей приймак без прописки і будь-якої власності

— Нащо нам хтось зайвий? – показує на мого нового чоловіка мій двадцятичотирирічний син, – Нам з тобою так добре вдвох було. Обирай, або я, або ось цей приймак без прописки і будь-якої власності.

Рідний батько мого 24-річну сина: «крутий» з 90-х. Ну що робити, якщо дівчатам тих часів подобались такі чоловіки. Я була черговою дівчиною такого “лисого і крутого”. Я думала, що він запропонує одружитись, але щойно він дізнався, що я при надії, сказав, щоб я або вирішувала щось, або забиралася з його життя назовсім. Я обрала другий варіант. Де цей чоловік зараз – я не знаю, і знати не хочу. Егоїст ще той був.

Але, мабуть, ця риса характеру передалася синові. Йому – або все, або нічого. Примхи були постійно – через іграшки в магазині, через лідерство в пісочниці. Підлітком син був дуже важким, просто неможливим! Тому у мене не складалося особисте життя: будь-який чоловік, який з’являвся в моєму житті, відразу ставав для нього ворогом, починалися непорозуміння. Син навіть говорив: «Мамо, нам же з тобою добре вдвох живеться? Навіщо нам хтось зайвий в домі?». Я з ним тоді погоджувалася. І так наша двокімнатна квартира маленька.

У 19 років син відслужив рік. За цей час я полюбила хорошого чоловіка, якого теж життя гарненько поносило. Був двічі одружений, є син від першого шлюбу, а в другому шлюбі позбувся квартири: одружився на дамочці зі зв’язками, яка зробила його безхатченком. Він пішов жити в гуртожиток. Каже, колись добре заливав за комір, але усе покинув сам. Він за характером м’який і нехитрий, напевно – це саме те, що мені потрібно. Не хочу ніяких пихатих кар’єристів-егоїстів.

Коли син прийшов зі служби, я посоромилася йому сказати, що зустрічаюся з чоловіком. Майже три роки ми з ним як діти ховалися: я до нього в кімнату на побачення бігала. Син, звичайно ж, здогадувався, навіть бачив нас удвох на вулиці, і чув, як ми по телефону довго розмовляємо. Це синові не подобалося, ходив, ревнував, дверима голосно грюкав. Майбутньому чоловікові така обстановка теж не подобалася, він пропонував одружитися, зняти квартиру і жити окремо, а квартиру залишити синові. Але я не хотіла ніяких змін, у мене є своє житло, до якого я звикла!

І ось тільки півроку тому я погодилася розписатися, тільки з умовою, що будемо жити у мене. Синові відразу не скажемо, що зареєструвалися, а будемо «привчати» його потроху, щоб чоловік поступово до нас переїжджав, а спочатку просто в гостях бував. Але печатка в паспорті – це було моєю обов’язковою умовою. Якщо син обуриться, чому у мене залишився чоловік, то нехай він дізнається: це на законних правах.

Ми розписалися, чоловік став часто бувати у нас, син намагався його ігнорувати. Як тільки мій чоловік не намагався знайти з ним спільну мову, той все відвертався. А через місяць після реєстрації шлюбу, чоловік вперше залишився у мене ночувати (син був у своєї дівчини). Повернувся зранку і побачив куртку і черевики чоловіка в коридорі. Викликав мене зі спальні, обурився, а я сказала, що це мій чоловік і показала паспорт з печаткою. Сказала, щоб ставився до цього як захоче, але скоро мій чоловік переїде до нас жити. Син перестав з нами розмовляти і майже весь час сидів у своїй кімнаті, якщо не на роботі або не у дівчини.

Син нервував через дрібниці, до мого чоловіка ніяк не звертався. Чоловік спочатку мовчав, терпів, соромився. Але нещодавно, коли син довів мене до сліз, то заступився, мовляв – легше на поворотах! На що той відразу відреагував: «А ти хто тут такий? Приймак прописки? Що – набридло в гуртожитку жити, знайшов тітку з хатою?», А потім повернувся до мене і каже:« Даю місяць! Або я тут залишуся, або твій чоловік! Якщо вибір буде за ним, то я зберу свої речі, і ти мене більше ніколи не побачиш! ».

Зараз син поки приходить додому, закривається в своїй кімнаті, але постійно мені нагадує про свій ультиматум. Чоловік наполягає на тому, щоб ми пішли, зняли квартиру або взяли іпотеку, але я вже думаю по-іншому: а чи не великий у мене хлопчик? 24 роки вже має, можливо, пора б йому піти з рідної домівки, як роблять всі чоловіки його віку?

Але я непокоюсь, що він дійсно ніколи не з’явиться в моєму житті – у нього впертий характер! І знайомі мене засуджують: мовляв – проміняла сина на штани. Але я люблю чоловіка! І все одно колись син одениться, піде з дому, і я буду взагалі самотньою! Що ж мені робити?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головне фото –

facebook