– Вже ніскільки, мамо, покинув мене Микола.
– Як покинув? Ти що зовсім не старалася? Я ж тобі казала, що чоловікові треба їсти варити добре.
– Та варила я мамо, справа не в тому, а в іншому…
Я зустріла Миколу в тридцять п’ять років, гарний, веселий, працював у нас експедитором. Сам жив в селі, так мені казав, тому був дуже радий, що я йому запропонувала пожити у себе.
Я дуже старалася, чесне слово, старалася аби йому догодити, особливо в їжі, я дуже смачно готую, моя мама не дасть збрехати і всі мої колеги чи подруги, які не раз в мене рецепт питають. Так от, я дуже старалася йому в їжі догодити, але він чомусь про це не сказав, коли він мене йшов, а сказав геть інше:
– Ти мені ще й не дружина, а ти подивися, як виглядаєш.
Але він не через це від мене пішов, ні.
Ну так, зовнішність у мене звичайна, це правда. Та й навіщо мені визбируватися та вимальовуватися, коли я вже маю майже чоловіка? Я краще йому куплю свіжого м’яса чи курочку запечу, чи тортик смачний спечу.
Та й одяг у мене практичний, щоб йти швидко все на низькому ношу, щоб сумки носити то одяг вільний та все темного кольору, щоб менше мастилося. З зачіски у мене хвостик, щоб менше часу на себе, а більше на коханого Миколу.
Але ще раз повторю, він не через мі зовнішній вигляд мене покинув.
Добре ми жили, добре. Я любила його, бо він такий гарний, стрункий, спортивний. Та й як він зі мною, то теж мене любив, хіба не так?
Але далі просто так сталося, що він мав поїхати в інше місто. Бо йому там тітка залишила спадок.
Великий спадок.
– Тепер я не буду ніде працювати, – казав мені Микола, – все, буду життя жити!
Я раділа за нього, дуже, але він не сказав, що забере мене до себе, просто пішов, навіть речі свої не взяв. Я думала, що він вернеться, бо ж залишив багато чого, але його не було.
Виходить, він мене покинув через спадок…
Добре, коли ти маєш багато грошей, можеш собі купити й гарний одяг і смачну їжу, а не вибирати чи те, чи те.
Я б теж могла так робити, якби була багата.
А далі й у мене сталося якесь чудо – у мене почали лишатися гроші, завжди не вистачало, а тепер лишалися і я майже їх не витрачала, бо їсти не хотілося та й одягу гарного теж. Але якось зайшла в перукарню…
Як можна з такою зачіскою та в такому одязі, прийшлося і одяг змінити, і взуття, і коли ти все міняєш, то й в голові у тебе починає мінятися сприйняття себе. Як я могла так довго себе не любити? Тридцять п’ять років жити чиїмись інтересами і все чогось чекати? Тьху.
Микола вертався, казав, що одяг хоче забрати. А я лиш усміхнулася і кажу:
– Я його викинула, тобі не потрібен і мені.
Ходить мене компліментами обсипає, я ж не сліпа, сама бачу, що я гарна і ця квіточка точно не для нього. От, що гарна зачіска з людьми родить, ви попробуйте. Не пошкодуєте!
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
