fbpx

Наші батьки нам багато чого говорили, бо з вони й самі росли з такими настановами. Але ми інші. І час інший. Ми не повинні робити так, як нам казали. Виросли вже, дякувати Богові, і в кут ніхто не поставить

У квартирі було тепло і пахло чимось смачненьким. Катя роздяглася і пройшла на кухню. Чоловік уже накривав стіл. Усміхнувся:

— Привіт, коханий. Вибач. Роботи навалилося — кінець року, ти ж розумієш. Ще й Білоус сьогодні не вийшов. Половина відділу на лікарняному.

Вечеряли мовчки. Микола зрідка щось питав, дружина відповідала. Як завжди після роботи їй хотілося тиші. Останні півроку Катя гарувала за себе та за того хлопця. Змарніла, з’явилися кола під очима, з’явилася нескінченна втома. Вдома не хотілося ні думати, не розмовляти, а лише перекусити та впасти на подушку.

— Ти знаєш, – раптом шепнула Катя, коли вони з чоловіком вже лягли спати, – я сьогодні ходила до генерального. Думала заяву на звільнення писати. Немає сил більше.

— Нарешті, — полегшено видихнув Микола. – Коли на волю?

— Не знаю. Не відпускає. Сказав складні часи у фірми. Ситуація в країні усі бізнес-плани зруйнувала, контракти полетіли. Наразі треба розгрібати всі заборгованості зі штрафами, за зірвані терміни віддуватися, переоформляти договори. Якщо протягом місяця не вирішити всіх питань, то взагалі невідомо, що буде з компанією.

— То й що?

— Каже, без мене ніяк. Працювати нема кому: хто на лікарняному, хто в декреті, а хтось — безголовий. Це цитати. Мовляв, окрім мене ніхто не впорається.

— Та невже? – не стримав сарказму чоловік.

— Ну, Миколо! Справді, а хто це все зробить? Фірмі справді зараз несолодко. А всі ці контракти супроводжувала я, негоже залишити їх на когось іншого. Протримаюся ще місяць-другий – звільнитися завжди встигну. Потрібно допомогти.

— Яка ж ти молодець! Не працівник, а пісня. Про фірму дбаєш, про колег, про начальство. А як же я? А як же ти?

— А що я? «Я» — остання буква в алфавіті! — Огризнулася Катя і відвернулася, тим самим давши зрозуміти, що розмова закінчена.

За півхвилини Катя засопіла, а Коля тихо підвівся з ліжка і пройшов на кухню. Йому було якось неспокійно. В голові крутилися слова дружини: «Я остання літера… Остання. Літера. Де я це чув?»

Вранці він побачив дружину вже майже у дверях.

— Доброго ранку, не хотіла тебе будити. Поїду раніше.

— Послухай, Катю. А звідки ці слова про букву «Я»?

— Не знаю, – жінка поспіхом зав’язала хвіст і вже почала взувати чоботи. – Здається, так говорила учителька школі. Та й мати теж.

— Я тут раптом згадав уночі: «я — остання буква», «хотіти не шкідливо», «багато хочеш — мало отримаєш». Всі з однієї опери. Мені також батьки так постійно говорили.

— Ха! Точно! Хочеш, хочеш – перехочеш! Пам’ятаю, марила плаванням. На синхроністок дивилася – дух перехоплювало. Перехотіла. Тому що в басейн мене возити далеко, незручно та й «мало чого я хочу».

— А я малювати любив. Але довелося хотіти чогось більш зручнішого для батьків. Наприклад, грати на баяні, бо він у нас був. Катрусю, а ти чого зараз хочеш?

— Зараз? Не запізнитись на автобус. Я побігла, – жінка широко позіхнула. – Спати я хочу. І на море, – засміялася.

— То полетіли.

— Куди? – Катя застигла.

— Наші батьки нам багато чого говорили, бо з вони й самі росли з такими настановами. Але ми інші. І час інший. Ми не повинні робити так, як нам казали. Виросли вже, дякувати Богові, і в кут ніхто не поставить.

Можна подумати, що фірма без тебе загнеться. Ніхто компанії не дасть розвалитися: не ти, то хтось інший візьме на себе вирішення всіх проблем. Можливо, буде складно. Нічого – піднатужаться. Твоє здоров’я та емоційний стан важливіші. Ти – у себе найважливіша, – Микола обійняв дружину. — І у мене.

— Можливо ти й маєш рацію. Але знаєш, як не звично вважати себе першою літерою в алфавіті. В пам’яті відразу виринає мамине обличчя з німим докором в очах. А куди полетимо?

— Пиши заяву. Я візьму відпустку. Махнемо на море, відпочинемо. І ні про що не хвилюйся, ми разом з усім упораємося. Просто подумай про себе. Насамперед про себе, потім про компанію, начальство і колег, які хворіють.

— Добре, рідний, я подумаю, – Катя обійняла чоловіка. – Вони всі мене вже дістали – не можу! Але сьогодні з’явитися на роботі все ж таки доведеться.

— Гарного дня! Без підписаної заяви на звільнення додому не повертайся! – розсміявся Микола.

— Так точно, мій капітане! На менше, ніж Мальдіви, не розраховую! — Підтримала Катя і побігла сходами вниз!

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page