Моєму синові вже сорок років, а у нього ні дітей, ні дружини. Думаю, що я його надто опікала, бо він не мав потреби в тому аби собі дружину шукати: я наварю їсти і його запрошую на обід чи вечерю. Прийду та наб’ю холодильник продуктами, поприбираю все та поперу. Він йде з чистої хати і приходить додому, а я, як скатертина-самобранка, вже все зробила: випрала, попрасувала та погладила, наварила і напекла.
Коли був молодшим, то вже планував женитися і я тоді була проти, бо невістка майбутня вже мені геть не подобалася. От відчувала я, що вона його не любить, відчувала.
І що – після весілля пожили трохи і розбіглися. І то я вам скажу, що вони жили окремо і я до них не вмішувалася!
Я ще надіялася, що, може, будуть діти і якось все втрясеться, бо ж ніхто не ідеальний. Але ж ні – розбіглися і все.
І як згадує про Леську, то аж йому лице міняється:
– Не хочу більше одружуватися, бо спочатку жінка одна, а після весілля її просто не можна впізнати! Ні, дякую!
Але роки почали просто летіти, а мій син і на думці не має, щоб одружуватися! Я ж щодень у нього, то бачу, що туди не ступає нога жінки!
Що вже я молюся, що вже думаю ночами безсонними… Я вже згідна і на жінку з дитиною, лиш би була добра до мого сина!
– Тимофію, ти ж не молодієш, – кажу йому, – Треба якийсь слід залишити по собі. Ну, як це отак прожити життя і не мати для кого в старості жити? Я ж онуків хочу!
– Мамо, мене все в житті влаштовує, – каже отак собі він спокійнісінько.
Я й подругам це розказую, а вони мене й обвинувачують:
– Ти доки отак будеш за ним, мов за малюком доглядати? Перестань туди ходити і може він й задумається, що треба самому раду давати та жінку шукати.
Я перестала, чесно вам кажу… Але ж там мої вазони… Ну всі зів’януть, коли не поллю!
Аж одного дня я сиділа біля дому Тимофія і все переконувала себе, що вазони цілі, як біля мене підсіла доволі мила жінка, років тридцяти, якраз собаку вигулювала і подумала, що я живу в цьому домі і питала щось про майстра з ЖЕО.
– Не знаю, – кажу, – Якщо вам щось по воді, то ось номер мого сина, він отам на другому поверсі живе і вам допоможе, – клянуся, просто так дала без якоїсь думки.
А вона й до нього зателефонувала і у них почалася якась взаємодія, контакт якийсь, бо як інакше то пояснити, що мій Тимофій почав сам до неї приходити та запрошувати як не в кіно, то на прогулянку?
Сам, сам, без мене…
А якось я не витримала і пішла дивитися, що там з моїми вазонами. Я ж не знала, що там буде ця дівчина. Відкриваю я двері своїм ключем і чую, що в хаті й парфумами жіночими пахне і чимось смачним з кухні.
Чи я втішилася – не то слово, особливо, коли побачила, що мої вазони живі! Я на кухню – а вона там.
Ми одна на одну витріщилися.
– Я мама Тимофія, – кажу їй перша.
– А я, напевно, його наречена Алла, – простягла вона мені руку.
– Господи! Яка я рада, що тоді дала тобі його номер телефону!, – кажу я і на ці слова приходить Тимофій.
– Ви що знайомі?, – питає.
– Так, випадково, – почала Алла. – Я шукала майстра…
Тимофій її перебив і давай говорити, що він відчував, що щось не так, бо надто все йде гладко, а то я консультую Аллу за його спиною…
Ну таке вже молов, що мені було за нього соромно! Алла пішла геть, я ж почала його переконувати в зворотному, що то просто випадковість, але він не вірить… Я просто не знаю, що робити…
Фото Ярослава Романюка.
