Мама розмовляла по телефону.
— Не було б щастя, та нещастя допомогло, — зітхнула вона комусь у слухавку.
— Мамо, а як це нещастя допомогло? – здивувалася маленька Анастасія
— Ну, це коли в тебе трапилося щось погане, а потім виявилося, що воно вилилося у щось хороше. І стало ще кращим.
Дівчинка замислилась.
— А зрозуміла! Це коли кіт розбив мою стару чашку. Я засмутилася. А ти мені потім купила нову, дуже гарну. Вона навіть краща за стару. Так?
— Ну якось так, — засміялася мама і поцілувала доньку.
Настя сіла біля вікна. Двоє синів солодко спали у своїх ліжечках. Вона важко зітхнула. З очей потекли сльози.
«Як же ж нам тепер бути?» – подумала Настя. — «Як же я нічого не помітила? Звичайно, чоловік почав частіше затримуватися на роботі. Був трохи дратівливим, однак все це пояснювалося втомою. Прожили п’ятнадцять років, народили двох синів. І відразу все зруйнувалося”.
Настя витерла очі.
«Він сказав, що зі мною йому нецікаво. Я не розвиваюся. Але ж він сам, коли з’явився Артемко, наполіг на тому, щоб я пішла з роботи. А робота в мене була хороша. Обіцяли підвищення. А зараз що?» — Неслухняні сльози знову полилися з очей. — «Сказав, що квартиру міняти буде. Куди я без роботи і житла з дітлахами подінуся? Молодшого можна відвести й у інший дитячий садок, але у Вадика поруч чудова школа. У нього хороші друзі. Поміняти школу? Це ж велике випробування для дитини.
«А на що нам жити? Я вже все забула. Роботу добре оплачувану знайти складно. Гаразд, влаштуюсь на будь-яку. Маленькі гроші краще, ніж взагалі ніякі».
Наступні три місяці стали суцільним випробуванням для Анастасії. Спільну квартиру продали. Виручених грошей не вистачало навіть на маленьку однокімнатну. Поки були канікули, Настя відправила дітей до батьків, а сама оселилася у подруги. З ранку до вечора бігала на співбесіди. З роботою так само нічого не виходило.
Якось увечері забігла до подруги сусідка. Вона була дуже засмучена. Роботу кидати не хочеться, але їй треба терміново виїхати кудись на місяць. Настя запропонувала її замінити.
— А ти підеш працювати прибиральницею? У тебе все ж таки дві вищі освіти. Щоправда, робота не важка. Наша фірма неневелика, лише декілька кабінетів. Але власник не скупий, платить добре. – засумнівалася сусідка.
– Піду. – рішуче відповіла Настя. – Бо дуже потрібні гроші.
Робота справді не виснажувала. Настя прибирала вранці та ввечері, коли співробітників не було на робочих місцях. Цілий день вільний.
Через тиждень, увечері, вона розпочала прибирання з бухгалтерії. Витираючи стіл, жінка побачила, що комп’ютер не вимкнено. На моніторі висів квартальний звіт.
«От і я колись так само сиділа, робила звіт і забула зберегти та вимкнути комп’ютер. Прибиральниця витирала пил і все зіпсувала. Довелося відновлювати.» — згадала Настя із посмішкою. — «Ой, а що це?» — Жінка уважно вдивлялася у таблицю. — «Такого просто не може бути. Це помилка.» — Дівчина сіла за стіл і взяла до рук мишку. — «Щось не сходиться».
— Що ви тут робите? — пролунав суворий голос. – Хто Ви така? Я зараз викличу поліцію.
Від несподіванки Настя аж здригнулася. У дверях стояв симпатичний чоловік середніх років. Він неквапливо підійшов до столу, взяв вільний стілець і сів навпроти Насті. Жінка, з переляку, розгубилася і почервоніла.
— Я, я, я замінюю прибиральницю. Вона поїхала.
— Це я знаю. Тоді чому ви сидите за столом головного бухгалтера і без дозволу залізли у її комп’ютер?
Настя дуже злякалася і, несподівано для себе, почала захлинаючись розповідати про всі свої біди. Розповіла і про чоловіка, який пішов до молодої коханки, і про втрату житла, як прийшла до них підзаробити і побачила цю безглузду помилку. Вона тицяла пальцем у монітор і крізь сльози голосила.
— Ну, подивіться, це ж і їжаку зрозуміло. Такого просто не може бути.
Чоловік підвівся, взяв склянку з водою і простяг її Насті.
— Заспокойтесь. Випийте води. Може їжаку і зрозуміло, але мені не дуже. А тепер, спокійно, без сліз, переконайте мене, що Ви не засланий козачок, а просто розумна та цікава жінка, яка випадково виявила витік моїх грошей із фірми. Мене, до речі, звати Олег Михайлович. Ваше ім’я я знаю.
Настя та Олег Михайлович просиділи над паперами та звітами до п’ятої ранку. Ретельно перевіряли весь рух коштів та звіряли їх із договорами.
— Яка у вас освіта? – запитав Олег Михайлович.
— Економічна та юридична, — відповіла Настя.
— Анастасіє, знаєте, що зараз служба безпеки відвезе Вас додому. Сидіть удома. Я Вам зателефоную.
Настя метушливо бігала по квартирі, з однієї кімнати в іншу. Вона не могла знайти свій телефон. Здається, він завібрував десь поряд, але його ніде не було. Їй все ж таки вдалося його знайти.
— Слухаю, — відповіла Настя і, від подиву округлила очі.
Вона давно не чула голос колишнього чоловіка, але впізнала його одразу.
— Привіт, Настю, як життя? — вкрадливо запитав колишній чоловік. — Як діти?
— Ти вперше за п’ять років згадав про дітей? — уїдливо сказала жінка.
— Не сердься. Мене життя вже покарало за мої помилки. Мені дуже погано без вас. Я заробив трохи грошей, може вам щось треба. Я можу купити та принести.
— Нам нічого не потрібно. Я дуже добре заробляю, – спокійно відповіла жінка.
— Ти працюєш? А де?
— У нас із чоловіком своя фірма. Я, комерційний директор, — з гордістю сказала Настя, — Не дзвони мені більше. Мені це не цікаво.
— Ти комерційний директор? — Колишній чоловік закашлявся. — Ти одружилася?
— Не було б щастя, та нещастя допомогло. – згадала мамині слова Настя.
— Це як? – вигукнув колишній чоловік.
— Це означає, що якщо розбилася чашка, то марно її склеювати. Краще купити нову.
Фото ілюстративне.
