Напередодні приїхав Сергій і почав мені псувати настрій: – Ти подивися, скільки тут мармуру й дуба. Навіщо стільки розкоші? Ми ж не князі якісь.

Коли Сергій запропонував одружитися, я довго вагалася. Мені не подобалося те, що він мав доньку від попереднього шлюбу. Я постійно думала про те, як це буде жити з чужою дитиною під одним дахом. Проте Алла виявилася дуже тихою дівчиною.

Вона сиділа собі в куточку, читала книжки або малювала, майже не просила нічого зайвого і не створювала жодного клопоту. Я спокійно ходила на роботу, готувала обіди, і мені здавалося, що ми просто співіснуємо поруч. Тепер, озираючись назад, я здивовано хитаю головою, бо ніколи не чекала, що така скромна й мовчазна людина зважиться піти наперекір нашим планам. Але тоді все здавалося простим і передбачуваним.

Згодом у нас народилася спільна донька Настя. Ми жили звичайним сімейним життям, ходили в гості до родичів, купували меблі й планували майбутнє. Сергій часто затримувався на роботі, ми сперечалися через дрібниці на кшталт того, хто сьогодні забере дитину з садочка або купить хліба. Я переживала через кожну копійку, бо хотіла, щоб моя Настя ні в чому не знала нестачі.

Але згодом Сергій втратив роботу на підприємстві. У нашому місті тоді було важко знайти нормальний заробіток, тому він, як і багато інших чоловіків, зібрав валізу і поїхав на заробітки за кордон. Я спершу думала, що це на кілька місяців, максимум на рік. Проте час минав, а він усе залишався там. Ми зідзвонювалися вечорами, він розповідав про будівельні об’єкти й колег, а я жалілася на побутові проблеми, на кран, що протікає, чи на те, що Насті знову потрібен новий одяг.

Так минули роки, і його відсутність стала для мене звичною справою, хоча всередині часто накопичувалася образа через те, що я тягну все на собі.

– Мамо, я вже збираю речі, ми з Романом хочемо жити окремо, – сказала якось Алла, зупинившись у дверях кухні.

– Яка тобі окрема квартира? У вас же ні копійки за душею, – відповіла я, не відриваючись від миття посуду. – Та й взагалі, я проти цього хлопця. У них родина велика, дітей повно, вони ж до нас ходитимуть позичати гроші та продукти постійно.

– Ми самі впораємося, мама вже домовилася про оренду.

– Ну йдіть, якщо вам так хочеться. Тільки весілля ми робити не будемо, я Сергієві вже сказала, щоб навіть не думав витрачатися на це.

Я справді вмовила чоловіка не влаштовувати святкування для Алли, сказала, що так вона швидко його покине і знайде собі пристойну пару і він зі мною погодився.

Алла мовчки вислухала, зібрала свої речі й поїхала. Вони просто розписалися й оселилися в орендованій квартирі. Я зітхнула з полегшенням і вирішила, що тепер у мене буде менше зайвих думок.

З Настею все було інакше. Вона зустріла хлопця з хорошої, забезпеченої родини. Ми одразу знайшли спільну мову, бо наші погляди на життя збігалися. Я раділа за доньку, бо бачила, що вона буде в надійних руках. Ми з Сергієм без вагань купили Насті квартиру і влаштували пишне весілля, запросивши купу гостей. Я сама бігала по магазинах, обирала сукню, домовлялася з кухарями і відчувала справжнє задоволення від того, що можу дати рідній дитині найкращий старт.

Я була щаслива, адже тепер всі кошти зможу направити на довершення власного будинку. Через витрати на весілля та квартиру будова стала, тому тепер я вже вирішила, що втілю й свої мрії – збудую будинок мрії.

Сергій все питав мене коли вже кінець, бо йому важко стільки років працювати на чужині, він дуже сумує за рідними місцями.

– Треба ще плитку поставити, – говорила я, – Стелі підвісні, сантехніку, меблі треба…

Він мовчки клав слухавку, наче я сиджу, а не працюю зранку до ночі.

І ось нарешті квітка, я запросила на свято багато гостей, кілька днів не виходила з кухні, щоб здивувати всіх, яка я господиня.

Напередодні приїхав Сергій і почав мені псувати настрій:

– Ти подивися, скільки тут мармуру й дуба. Навіщо стільки розкоші? Ми ж не князі якісь.

– Я робила для себе і для Насті, щоб усе було якісно й надовго, – відповіла я, намагаючись говорити спокійно. – Ти ж гроші присилав, я їх не протринькала, а вклала в діло.

– Та це ж занадто! Хто так будує? Я навіть зайти сюди нормально не можу, мені аж рябить від цього блиску.

– Не подобається – можеш вийти на подвір’я, ніхто тебе не тримає.

Він рознервувався, різко розвернувся і вийшов з дому. Я стояла посеред кімнати й відчувала, як всередині все стискається від злості й нерозуміння. Я стільки сил поклала на це будівництво, контролювала майстрів, сперечалася через матеріали, а він приїхав і все розкритикував. З того дня його поведінка стала нестерпною. Він то зникав кудись на цілий день, не відповідаючи на дзвінки, то повертався злий і роздратований.

– Сергію, де ти був? Я ж хвилююся, вечеря вже охолола.

– Не твоє діло, де я був!

Я намагалася не піддаватися на провокації, бо ж свято на носі, гості прийдуть, то треба себе показати з найкращого боку.

І ось гості на порозі, все на столі, я вже прибралася, а Сергій не спускається. Ну, думаю, я тобі того не пробачу.

Хоч гості й питали, де чоловік, я сказала, що поїхав у справах в посольство, не можна було перенести. Гостина вийшла на славу і, коли за останнім гостем закридися двері, я влетіла до нього в кімнату.

Сергій лежав на ліжку і не рухався.

Усе сталося так раптово, що я довго не могла повірити в реальність того, що відбувається. Я займалася похороном, приймала співчуття від знайомих і сусідів, намагалася тримати себе в руках заради Насті. У душі була порожнеча і водночас важкий тягар від того, що ми так і не змогли нормально поговорити останніми тижнями.

– Вам потрібно звернутися до нотаріуса, щоб оформити спадщину, – сказав знайомий юрист, коли я прийшла до нього за порадою через кілька тижнів.

Коли ж через пів року відкрили спадщину, то виявилося, що заповіт на Аллі! Мій будинок виявився не моїм, бо стоїть на землі свекрухи і та його приватизувала! Ось куди бігав мій чоловік! до своєї донечки і мамці!

Я вийшла з кабінету й довго сиділа на лавці в парку, не вірячи почутому. У голові крутилася одна думка: як так сталося?

Я ж сама керувала всім будівництвом, вкладала душу в кожну кімнату, обирала цей мармур і дуб, а тепер виходить, що все це дістанеться їй. Я згадувала, як Сергій нервував через розкіш у домі, як він поводився негарно останніми місяцями, і тепер усе склалося в одну картину, від якої мені ставало ще гірше. Я не розуміла, як він зміг так усе провернути за моєю спиною і чому обрав саме її.

Я часто прокидалася вночі й думала про те, що могло б бути інакше. Можливо, треба було наполягати на оформленні землі на себе ще на самому початку. Можливо, варто було поводитися з Сергієм інакше, коли він приїхав і почав критикувати ремонт. Я думаю поговорити з Аллою і відмовитися від хати, вона ж має совість і погодиться, я маю таку надію.

You cannot copy content of this page