Рік тому Прокіп оженився вдруге. Чоловік вже розміняв сьомий десяток літ.
Мав дружину, дітей і онуків. Здавалося би, чого ще бракує? Є добротне господарство. Завжди ходив в чистому одязі і ситно нагодований. Та заграли-забриніли мухи в сивій голові, і пенсіонер змінив місце проживання.
– Куди ви, дідусю? – запитала внучка, коли підтоптаний наречений з клунком на плечах рушив з подвір’я.
– Та нехай іде. Побачимо згодом, який матиме вигляд, коли перейде йому – сказала бабуся Докія, покинута дружина Прокопа. – Назад я не прийму. Останніх слів він вже не чув. Квапився якнайшвидше дістатися до річки. Вузенькою кладочкою мав перейти на другий берег і сховатися в густому верболозі.
Звідти до Поліни, молодої і пухкенької, мов свіжоспечена булочка, молодшої на двадцять років пасії, було рукою подати. Знав, що чекає. Вчора сказала, що повинен бути більш сміливим. Якщо хоче жити з нею, то нехай перебирається, не вагаючись. Бо може трапитись, що і знайде другого. Роки минають швидко.
Стара хатина, де жила молодиця, вимагала дужих чоловічих рук. З кожного кутка віяло запустінням. Прокіп одразу взявся до справ. Мурував, штукатурив, лагодив паркан і ворота. Поліна підходила до дбайливого приймака. Тулилася. Усміхалася. Муркотіла. Господар танув, наче віск. Поки він наводив лад на обійсті другої дружини, з котрою жив в цивільному шлюбі, перша, законна, подала на розлучення. Чого ж це зрадник має рахуватися членом покинутої сім’ї?
Не минуло і року, як Прокіп побачив, що Поліна погладшала. Лице вкрилося рудими плямами. Не влазила в спідниці і сукенки. На кофтині нижній ґудзик теліпався, буцім зайвий.
– Скоро я тебе потішу немовлям, – мовила якось жінка.
– Хочу сина! – збагнув винуватець цікавого становища господині.
– Чий би бичок не погуляв, а телятко буде наше, – відповіла майбутня мати. Тонкий натяк. Прокіп не докумекав, що вона мала на увазі. Він не дуже вникав в зміст почутого. Прийшла пора, і в хаті оселився маленький, крикливий чоловічок. Побільшало клопотів. Ночі збігали так швидко, що майже не висипалися.
Друзяки, охочі випити на дармовщину, прийшли привітати Прокопа. Як-не-як, в його літа в селі ще ніхто не ставав батьком. Дідом то так. Але татусем на сьомому десяткові літ! Перед тим ти що споживав? – цікавилися товариші. – Сметану? Або горіхи з медом? Реготали, аж дзвеніло скло у вікнах. Прокіп скептично дивився на випивох.
– Я ще ого-го! – похвалився Прокіп.
– А ти впевнений, що то твоя дитина? – ледве піднявся з-за столу Микола. – Не дуже радій. Дивись, щоб не годував чуже.
Господар задумався. Ніби вилили на нього відро холодної води. «А раптом він має рацію?», – забилася думка в макітрі. – «Треба і зробити аналіз».
Наступного дня Прокіп потягнув Поліну з дитинчам на перевірку. Поважний і досвідчений спеціаліст ошелешив донедавна веселого і щасливого тата.
Від вас, дідусю, не може стати матір’ю жодна жінка.
– Що – розсердився розгублений Прокіп. – Говоріть зрозумілою і дохідливою мовою.
Тактовно шукаючи слова, стараючись обминути термінологію, доктор навів розумну народну приказку: «Яке насіння, таке й коріння.» А у вас, добродію, посівний матеріал – бракований. Отож синочок від іншого. Люби Боже правду.
Прокіп аж кинув кашкетом об блискучу підлогу. Хотів спересердя сплюнути. Отямився.
Нині ображений чоловік думає, як би влаштувати мирні перемовини з першою дружиною. Хоче вернутися до рідного дому. Та чи вдасться це йому зробити? Тому, хто зрадив бодай один раз, віри вже немає. В родині навіть не вимовляли ім’я відступника.
Насамкінець хочу висловити головну думку. Вона має право на існування. Не варто чоловікам шукати пригод на стороні. Доводити собі, переконувати, що є ще порох в порохівницях. Потім, позичивши очі в Сірка, з похиленою головою і журбою в очах доводиться стовбичити на подвір’ї і просити помилування. Перша дружина завжди найбажаніша і наймиліша.
Автор – Михайло СОЛОВЧУК.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Фото – ілюстративне.
За матеріалами.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
