Наступного дня у моєї старшої доньки був день народження – ювілей. Ми з чоловіком зібрались, придбали подарунок, прийшли на свято. Все як завжди і все буденно. Але перший же тост, який виголосив мій чоловік здивував неприємно не тільки гостей, а й мене. Я просто розвернулась і поїхала на таксі додому.
Ми з чоловіком жили спокійно мирно, не було ніяких непорозумінь, кожен займався чим хотів, ніхто нікому нічого не забороняв, а тут раптом таке. У мене просто дар мови відняло, адже ми тридцять п’ять років у шлюбі прожили. Вже, здається і не пам’ятаємо. як то одне без одного бути.
Все почалось із його закордонного відрядження останнього. Він із другом має власний бізнес і дуже прибутковий. Раз, або два на рік вони їздять за кордон, то на виставки, то на підприємства контракти про співробітництво підписувати.
Спочатку ми зідзвонювалися та спілкувалися, а потім згодом це все зникло. Його дзвінки ставали все рідшими, а говорив він зі мною неохоче. Я все на втому і життя в іншій країні списала.
Коли він повернувся я, як завше, приготувала обід, поїхала за ним на вокзал. І ось, він виходить з поїзда, і бачить мене, на його обличчі відразу змінюється вираз. Бачу, що він неприємно вражений мене бачити і ніби як хоче зробити вигляд що й зовсім мене не помітив.
Тоді я намагалася розрядити обстановку, жартувала з ним, мило поводилася. Але як тільки ми прийшли додому, він не захотів їсти, а видзвонив дочку і поїхав із нею за подарунком. Тоді я нічого не могла зрозуміти і чекала на його повернення, аби разом повечеряти і поговорити, але він нічого не сказавши пішов у свою кімнату спати. На мене він навіть не реагував.
Наступного дня був День Народження нашої дитини. І чоловік його максимально зіпсував, він першим же тостом заявив гостям, що наша родина нажаль розпалась після тридцяти п’яти років існування. Тоді я пішла додому, адже всі дивились на мене із жалем і кожен запитував що власне сталось. А що я сказати могла?
Мені ж дзвонила дочка і просила, щоб ми не поспішали з розлученням. Але я й сама того не хотіла, я просто нічого не розуміла, адже її тато навіть вдома не ночував останню ніч.
Минув місяць, ми таки розлучаємось.
Мені важко так, що я й передати не можу.
Я не знаю. чи вмію жити одна. Так, є робота і я не пропаду, але річ не втім. Я й досі готую його улюблені страви, приходжу з роботи і біжу в ванну прати вручну його сьогоднішню сорочу. Прокидаюсь рівно о третій ночі, адже рівно у стільки чоловік вставав аби випити води і вийти на балкон “подихати” димом.
Скажіть, чи можливе одиноке життя в такому віці після стількох років шлюбу? Я витримаю? Як мені бути і що робити з усім цим?
05,05,2023
Головна картина ілюстративна.
