Можеш посидіти з Ігорчиком? – в Іванчину кімнату просовується голова Насті, молодої братової дружини.
Звичайно, – без ентузіазму каже Іванка і відкладає в бік ноутбук.
Невже люди й справді такі безсердечні, що вважають, що для неї няньчити чужу дитину за щастя, бо ж своїх же нема. На, потримаєш та й віддаш.
На свою історію Іванка давно махнула рукою – не судилося. Чоловік вже змирився, а вона от має таку можливість доторкнутися до прекрасного, проте з кожним днем це все менше і менше приносить їй задоволення.
Почалося все чотири роки тому, коли брат сповістив, що йог юна дівчина при надії і вони будуть жити в них. Мама втішилася, бо онуки, а Іванка почала думати, куди вона має дітися? Не весло жити з батьками в трикімнатній квартирі, а що буде, коли тут ще буде й плаксиве немовля?
Все збулося, бо немовля без угаву пхинькало, а Настя не мала сил це зупинити. В результаті, всі шестеро людей по черзі гойдали малюка, носили, поїли, готували суміш, переодягали і безсилі вставали зранку. Через кілька днів чоловікові Іванки, Сергію, це набридло і він завів розмову про переїзд. Погодилися обоє, що це чудова ідея. Проте, мама була проти:
– Я хіба вас виганяю? Місця багато і всі свої. Та ще й можете потрохи відкладати на власну квартиру, а не все викидати на чужу. То зараз таке важке життя!
Щось в її словах мало сенс. Сергій поїхав за кордон аби пришвидшити купівлю своєї квартири, а жіноцтво лишилося саме. І тут почалося дуже цікаве. Настя відчула, що вона не мама, а ще одна дитина в цій родині. Її оберігали і допомагали, готували, прибирали, і вона відчула, що це так має бути вічно. Вона легко залишала дитину на Іванку чи свекруху, а сама ходила до подруг, сиділа в інтернеті годинами. Дитину вона любила, але як тільки щось в їхньому спілкуванні йшло не так – спихала на бабусю й Іванку.
Свекруха це тлумачила, як велика шана її досвіду, тому й командувала процесом з доісторичною практикою забобонів. Як плакав. То зурочили і треба було і хрестити, і з чола засмоктувати. Червона нитка на рученьці свідчила, що дитина під пильною охороною бабусі. Про допомого при нездужанні то взагалі треба якийсь фільм знімати – і оцтом обтирала, і капусту прикладала, ноги парила, ніс мастила якоюсь маззю – все як колись на власних дітях. Іванка пробувала заперечити, але матір її обривала:
– Своїх не маєш, то й не повчай. Я все знаю.
Іванка пробувала говорити з Настею, але та лиш кліпала очима і занурювалася в свій інстаграм.
Знову виявилося, що Іванка не має жодного впливу на своє особисте життя, як і на себе загалом. Як же це несправедливо, що комусь дається скарб, якого той не потребує і не цінує, а іншому, що ладен пройти всі кола пекла заради нього – дуля з маком. Якби це була її дитина, то Іванка б вихопила з рук матері і тікала б світ за очі.
– Як тобі не пощастило з бабою, ти моя радосте, – няньчить вона Ігорка, – Хоч твоя тітка має мати клепку.
Іванка знає, що для неї важче, що ця дитина так байдужа матері, ніж те, що вона ніколи не буде мати своїх. Вона вже дзвонила Сергієві, що вони переїдуть на нову квартиру, бо тут вона просто не витримає.
Автор Ксеня Ропота, спеціально для intermarium.news.
Фото ілюстративне.
