Ігор Васильович прокинувся задовго до того, як у сусідньому будинку почали вмикатися перші вікна. Останні роки безсоння стало його постійним супутником, тому він перестав боротися з цим станом. Він просто лежав на дивані, дивився на сіру стелю і чекав, коли нічна темрява почне поступово світлішати. Йому не подобалися ці довгі години, коли навколо панувала повна тиша, оскільки в такі моменти важкі думки ставали особливо чіткими та нав’язливими. Він згадував дрібниці, які давно минули, аналізував свої старі рішення і щоразу доходив висновку, що тепер нічого не можна змінити. Холодні пори року він переносив важко, бо через високу вологість та постійні дощі практично не виходив із квартири. Коли ж нарешті наставали теплі дні, чоловікові ставало значно легше.
Він підвівся, повільно пройшов до маленької кухні й поставив на плиту чайник. Після сніданку він почав збиратися на прогулянку. Це теж вимагало певного часу: знайти чисту сорочку, почистити взуття, перевірити, чи взяв ключі від квартири.
Скверик розташовувався всього за два квартали від його трикімнатної квартири. Ігор Васильович ішов туди повільно, спираючись на тонку дерев’яну палицю, яку придбав минулого року. Він обрав для себе одну й ту саму дерев’яну лавку під розлогим деревом, з якої було добре видно перехрестя та велику офісну будівлю з дзеркальними вікнами. Перехожі не звертали на нього жодної уваги. Для них він був просто ще одним літнім чоловіком, який відпочиває на свіжому повітрі. О дев’ятій годині ранку вулиця зазвичай була переповнена людьми.
Рівно о дев’ятій годині до тротуару через дорогу під’їхав великий сріблястий автомобіль. Ігор Васильович одразу впізнав цю машину, адже бачив її тут майже щодня, окрім вихідних. Водійські двері відчинилися, і з салону вийшов високий, добре одягнений чоловік із впевненими рухами. Він поправив комір пальта, зачинив автомобіль за допомогою пульта і спокійно попрямував до скляних дверей офісного центру.
— Доброго ранку, сину, — дуже тихо, ледве чутно вимовив Ігор Васильович, навіть не сподіваючись, що ці слова можуть подолати відстань і шум міської вулиці.
Він продовжував сидіти на лавці ще хвилин двадцять, уважно розглядаючи великі вікна, гадаючи, в якому зараз сидить його син.
Ігор Васильович повільно рушав у зворотний бік. Він розумів, що попереду на нього чекає довгий день у порожній квартирі, потім не менш довгий вечір біля телевізора, а після цього — чергова ніч, під час якої він знову буде рахувати години до ранку.
Зараз мало хто в місті пам’ятав, яким Ігор Васильович був сорок років тому. У своїй молодості він мав привабливу зовнішність, гарні фінансові можливості завдяки забезпеченим батькам і вважався перспективним інженером. Його характер у той період відрізнявся певною легковажністю, він не замислювався про майбутнє і часто приймав рішення під впливом емоцій. Під час виробничої практики в одному з районних центрів він познайомився з Наталією. Вона мала спокійний характер і часто посміхалася. Ігор майже одразу почав називати її Натою, і між ними швидко виникли стосунки. Рішення про одруження було швидким, чоловік навіть не порадився зі своїми батьками.
Коли після повернення до міста Ігор прийшов до батьківської квартири й оголосив, що має намір привести в дім дружину з передмістя, реакція родини була вкрай негативною. Батько й мати категорично відмовилися приймати невістку, яка не мала міської прописки, вищої освіти та впливових родичів.
— Ти руйнуєш своє життя через хвилинне захоплення, — говорила тоді мати, сидячи за великим обіднім столом у вітальні. — Ми стільки років вкладали в твою освіту, шукали для тебе перспективні знайомства, а ти приводиш у нашу родину дівчину з села, яка навіть не знає, як поводитися в міському товаристві. Вона не буде жити в цій квартирі.
— Ми розпишемося в будь-якому разі, — наполягав тоді молодий Ігор.
Реєстрація шлюбу відбулася без урочистостей, у звичайній сільській раді. Після цього Ігор повернувся до міста, оскільки йому потрібно було закінчувати останній курс інституту та виходити на роботу в конструкторське бюро, куди його влаштував батько. Наталія залишилася жити у своїй рідній хаті разом із матір’ю Марією. Графік сімейного життя був специфічним: щосуботи зранку Ігор сідав на приміський автобус і їхав до дружини, а в неділю ввечері повертався назад до міста. Сусіди в селі швидко помітили цю ситуацію і почали активно обговорювати причини такого роздільного проживання. Вони часто розпитували матір Наталії про те, чому зять не забирає доньку до себе.
— Маріє, а чому твоя Наталка досі тут живе? — запитувала якось сусідка через паркан, коли мати Наталії поралася на городі. — Чоловік у місті має велику квартиру, а вона тут сама з тобою господарство веде. Чи, може, там щось не так у них?
— Все у них добре, — тихо відповідала Марія, намагаючись швидше закінчити розмову. — Ігор зараз зайнятий навчанням, дипломом. Як закінчить, так і вирішать це питання. Не треба вигадувати зайвого.
Батьки Ігоря за цей час жодного разу не приїхали в гості й не виявили бажання познайомитися з тещею свого сина.
Через кілька місяців після весілля Наталія повідомила чоловікові, що вони чекають на малого. Ця новина змусила Ігоря знову піти на серйозну розмову з батьками, оскільки приховувати ситуацію далі було неможливо.
— У нас буде дитина, — сказав він батькам під час вечері, сподіваючись, що цей факт зм’якшить їхнє ставлення до його шлюбу.
Мати одразу ж відклала виделку і притиснула руку до грудей.
— Ти не можеш так вчинити з нами, — заявила вона серйозним тоном. — Привести сюди дитину від цієї жінки — це значить поставити крапку на всьому твоєму майбутньому. Тобі треба розлучитися, поки не пізно. Ми знайдемо спосіб пояснити це знайомим, скажемо, що цей шлюб був помилкою і дитина не має до тебе жодного відношення.
— Але це моя дитина, я не можу так сказати, — спробував заперечити Ігор, відчуваючи, як упевненість залишає його.
У розмову втрутився батько, який до цього мовчки слухав сина. Його голос звучав сухо і безкомпромісно.
— Послухай мене уважно, — сказав батько, дивлячись синові прямо в очі. — Зараз вирішується твоя кар’єра. Якщо ти виявиш слабкість і залишишся з цією жінкою, я особисто подбаю про те, щоб після інституту тебе направили за розподілом у найвіддаленіший район, де ти будеш працювати звичайним майстром на залізниці за мінімальну зарплату.
Ти втратиш перспективу отримати квартиру, машину і нормальну посаду. Вибирай: або робота і підтримка родини, або твоє сільське життя в глушині.
— Ігорю, мені дійсно погано через усю цю ситуацію, — додала мати, показово шукаючи у сумочці серветку. — Ти ж бачиш, як моє здоров’я гіршає через твої постійні суперечки з нами. Ти хочеш довести мене до лікарняного ліжка?
Цієї ночі Ігор майже не спав. Він детально уявляв своє можливе майбутнє у віддаленому селищі, роботу в складних умовах та відсутність тих побутових зручностей, до яких він звик з дитинства. Думка про те, що доведеться відмовитися від обіцяного батьками автомобіля та комфортного життя в центрі міста, здавалася йому нестерпною. Він вирішив поїхати до Наталії та переконати її погодитися на тимчасове розлучення, заспокоюючи себе тим, що пізніше, коли ситуація на роботі стабілізується, він зможе все виправити.
Розмова відбулася в суботу ввечері на подвір’ї її будинку.
— Наталко, ти повинна зрозуміти мою ситуацію, — говорив він, ходячи по кімнаті. — Якщо ми зараз не зробимо цього, мене відправлять працювати дуже далеко. У нас не буде ні грошей, ні житла. Це просто формальність на один-два роки, поки я закріплюся на підприємстві. Потім ми знову зможемо розписатися.
Наталія вислухала його мовчки, тримаючи руки на животі. Вона дивилася на нього довгим поглядом, у якому не було сліз, а лише глибоке розчарування.
— Я все зрозуміла, Ігорю, — тихо відповіла вона, сідаючи на стілець біля вікна. — Ти вже все вирішив для себе. Ніякого повернення потім не буде, і ми обоє це знаємо. Ти просто боїшся труднощів. Роби так, як тобі зручно, я підпишу всі твої папери.
Після оформлення розлучення кар’єра Ігоря швидко пішла вгору. Батько допоміг йому отримати хорошу посаду в управлінні, а через пів року подарував ключі від нового автомобіля. Наталія в цей час народила сина, якого назвала Максимом. Спочатку Ігор відчував певну провину, тому кілька разів потай від батьків приїздив до села, передавав невеликі суми грошей через Марію, але саму Наталію бачити уникав. Батьки тим часом почали будувати великий заміський будинок і активно шукали для сина нову дружину, яка б відповідала їхньому соціальному статусу.
Незабаром Ігоря познайомили з Христиною, донькою керівника великого міського тресту. Вона була вибагливою, звиклою до розкішного життя і не дуже подобалася матері Ігоря через свій капризний характер, проте батько наполіг на цьому шлюбі, оскільки від її родини залежало отримання нових замовлень для їхнього підприємства. Після весілля Ігор повністю припинив поїздки до села, занурившись у нові сімейні та професійні обов’язки. Максим ріс без будь-якої участі батька.
Минуло більше чотирнадцяти років. Ігор Васильович уже обіймав посаду керівника відділу, коли одного дня його секретарка зайшла до кабінету зі збентеженим виглядом.
— Ігорю Васильовичу, там у приймальні стоїть підліток, — сказала вона, перебираючи документи. — Він дуже наполягає на зустрічі, каже, що він ваш син. Що мені йому відповісти?
— Нехай зайде, — незадоволено відповів Ігор Васильович, вирішивши, що це якийсь шахрай або непорозуміння.
До кабінету зайшов високий худий хлопець у старій куртці та потертих джинсах. Чоловік не впізнав у ньому своїх рис, оскільки ніколи не бачив сина після немовлячого віку. Хлопець зупинився біля дверей, міцно стискаючи в руках стару кепку.
— Я Максим, — тихо, але чітко вимовив він. — Я прийшов, тому що моїй мамі дуже погано. Вона вже тривалий час не може вставати з ліжка, потрібен постійний догляд і лікування, на яке у нас немає грошей. Бабуся теж занедужала. Допоможіть нам, у нас більше немає до кого звернутися.
Ігор Васильович відчув, як усередині піднімається хвиля роздратування і страху за свою репутацію в колективі, якщо про цю історію дізнаються колеги.
— Слухай, хлопче, — сказав він холодним тоном, не встаючи з крісла. — Якщо я зараз почну давати тобі гроші, завтра про це говоритиме все управління. Твоя мати прийняла рішення жити самостійно багато років тому. Крім того, бувають такі стани, коли людині вже не можна допомогти, які б кошти не витрачалися. Тобі краще повернутися додому.
Хлопець раптово опустився на коліна прямо біля робочого столу, його плечі затремтіли, і він заговорив крізь сльози:
— Будь ласка, я прошу вас. Вона не може сама навіть склянку води взяти. Мені немає в кого просити допомоги. Я все відпрацюю, коли виросту, тільки допоможіть зараз.
— Встань з підлоги і негайно вийди з кабінету, — різко обірвав його Ігор Васильович, вказуючи рукою на двері. — Не треба влаштовувати тут сцен.
Максим повільно підвівся, витер сльози й подивився на батька. У цьому погляді підлітка не було злості, там читався глибокий біль і така абсолютна зневага, від якої Ігорю Васильовичу стало ніяково. Хлопець повернувся і мовчки вийшов, щільно зачинивши за собою двері.
Ігор Васильович тоді не став цікавитися подальшою долею сина та колишньої дружини, оскільки в його власному житті почалися серйозні проблеми. Шлюб із Христиною закінчився розлученням після того, як вона прийняла рішення не мати дітей і зробила це без його відома. Після цього він кілька років прожив у цивільному шлюбі зі своєю новою секретаркою, але коли вона почала наполягати на офіційній реєстрації та розподілі майна, він звільнив її з роботи й припинив будь-які контакти.
Наталії не стало через кілька місяців після візиту Максима до офісу, а невдовзі після цього пішла з життя і її мати Марія. Хлопця забрали до державного інтернату, оскільки близьких родичів, готових взяти над ним опіку, не залишилося. Там Максиму довелося самостійно виборювати своє місце серед інших підлітків. Водночас він виявив хороші здібності до навчання, що дозволило йому завоювати повагу викладачів. Він мав чітку мету: отримати якісну освіту, знайти високооплачувану роботу і ніколи в житті ні в кого нічого не просити.
Через багато років Ігор Васильович побачив свого сина в репортажі місцевих теленовин, де показували великий бізнесовий форум. Максим виступав за трибуною як генеральний директор великого виробничого підприємства, що випускало будівельні матеріали. Чоловік довго дивився на екран, впізнаючи в дорослому успішному чоловікові того самого підлітка, якого він колись вигнав зі свого кабінету.
Власне життя Ігоря Васильовича на той час уже повністю зруйнувалося. Йому довелося продати великий заміський будинок, щоб повернути борги після невдалої спроби відкрити власну торгову фірму. Другий його бізнес-проєкт закрився через те, що компаньйон забрав усі спільні гроші з рахунків і виїхав за кордон. Крім того, тривалі хвороби батька, а потім і матері вимагали постійних великих витрат на догляд та перебування в приватних пансіонатах. Це не допомогло їм одужати, і чоловік залишився зовсім один. Останні роки перед пенсією він працював в дрібному архівному відділі.
Від колишнього фінансового благополуччя залишилася лише батьківська квартира неподалік від центру міста. Усі кімнати в ній були напівпорожніми, меблі застаріли, а вечорами тут панувала повна тиша. Якось він спробував тримати в домі кота, але тварина через кілька тижнів втекла через відчинене вікно першого поверху, і він не став її шукати.
Йому ще не виповнилося шістдесяти п’яти років, але фізично він почувався набагато старшим. Єдиною втіхою було приходити під офіс сина і мріяти, що він колись наважиться підійти та попросити пробачення. Тільки чи пробчить син?
