– Важко, – тільки й буркнула я, бо реально так і є, хай ті сходи і два метри шириною, але мені більше й пальцем кивнути не хочеться аби щось зробити для сусідів.
Може, у вас таке було, коли ви такі щасливі, по-справжньому, любите весь світ, але знаходяться люди, які ваш рай готові перетворити на гостре бажання переїхати світ за очі?
Це було у мене з чоловіком, ми заїхали в будинок, майже свій. Бабуся мала половину хати, що складалася з двох кімнат і коридору, а поруч вхід до сусідів, що мали таке саме планування.
Спільними були невисокі сходи і вхід на подвір’я.
Ми з Романом були такі щасливі, що маємо свій куточок, що словами не передати. П’ять років по орендованих квартирах, п’ять років я відкладала появу дитина, п’ять років ми все чекали, коли ж почнемо жити, як люди.
І тут такий сюрприз!
Я постелила перед дверима килимок, який всім казав: «Ласкаво просимо» і моє серце було відкрите й для сусідів, з якими треба було якось налагодити контакт. Сусідами виявилися дві жінки, донька і мати, Галині Петрівні було за шістдесят, вона ходила з паличкою, а доньці під сорок, вічно говорила про своїх кавалерів і питала мене чи не переживаю я за свого чоловіка. Мені хотілося прямо сказати цій Олені, що мій Роман на таке не ведеться, але я змовчала, не хотіла її зачіпати.
Все почалося з того, що я повісила у себе на дверях великий Різдвяний вінок і дуже милувалася тим, як і килимок і вінок гарно дивляться на моєму домі.
І ось вертаюся я з роботи, а мій килимок весь в болоті і зверху лежить віночок, наче його вітром здуло чи хтось дверима сильно гримнув. Я підняла прикрасу і зайшла до хати, Роман вже був вдома.
– Ти чому так дверима гримаєш, що аж вінок впав? Та й якось треба уважніше ходити, весь килим у болоті.
– Ти про що? Моє взуття чисте і я не гримаю дверима, – буркнув від комп’ютера чоловік.
Я глянула на його черевики і справді – чисті, придивилася до прикраси і зрозуміла, що петелька відірвана, отже. Її хтось просто зірвав…
І я стала думати. Я справді не зауважувала, бо ж в щасті всі недобачають, що мої сусіди, люди геть не охайні. Сходи мила лише я, килимок тільки у мене, а вони так взуті й заходять до хати, часто бачу обгортки від барбарисом на подвір’ї, такі з м’ятою, я їх не їм, а от Галина Петрівна такі м’ятні їсть.
Та й коли я приходила знайомитися, то у них доволі брудно в хаті, наче Олена замість того аби прибирати те й робить, що жде принца.
А далі килимок я була змушена перенести в коридор, бо він за щораз був брудний, наче в нього навмисно витирають ноги, віночок взагалі пропав, на сходах були засохлі шматки землі, коли просто отак стираєш на кут зі взуття болото і воно так і стоїть.
Далі Галина Петрівна почала жалітися, що ми надто шумимо, а тоді якраз Василько народився, зате зачастила Олена, ввесь час хотіла щось позичити і на Романа так дивилася, як та лисиця на виноград.
І такі дріб’язкові моменти й витерли всю радість від власного житла, від ідеї посадити квіти біля тротуару, бо вони просто в’яли. Адже їх висмикували чи слимаки під’їдали – я ж камеру не ставила.
Сніг я чищу тільки зі свого боку, бо вони думають, що я їм якась наймичка чи прибиральниця.
Найбільше мене зачіпає, що це могло б бути гарне подвір’я, по якому б бігав Василько, але не з цими сусідами. Просила Романа зробити другий вхід, але на це треба багато грошей, а у нас дитина і дуже багато витрат. Про те, щоб якось напоумити сусідів – навіть не мрію, вони створені аби так жити. Вже й руки опускаються аби щось робити. Як би ви вчинили на моєму місці?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропот
