У цей непростий час я залишилась одна із трьома дітками. Нині я змушена одна виховувати трьох синів. Ми переїхали зі свого дому у маленьке містечко на Хмельниччині, винайняли тут квартиру. Тоді ми з чоловіком вирішили, що йому варто поїхати на заробітки у столицю.
Олег зібрався і подався до Києва. Влаштувався на роботу швидко, адже завжди був прекрасним слюсарем. Перші два місяці ще приїздив, нам допомагав, а потім зник. Коли я підняла на вуха усіх кого могла і навіть заяву про його зникнення написала, він зателефонував сам і повідомив що знайшов там “любов”.
— Я більше так не можу. Занадто багато усього на мене навалилось. Не може одна людина стільки витримати. А у Люди немає ніяких негараздів. Я виморився від нашого з тобою спільного життя. Все, з мене досить.
Я навіть думати собі про все що сталось у моєму житті за якісь пів року заборонила. Я би просто не витримала осмислення того, що життя моє полетіло шкереберть. Згадала фразу із улюбленого фільму “Я про це подумаю завтра” і взяла її собі за життєвий девіз. Нічого вже сім місяців як сама з малими. “Політ нормальний”, головне не озиратись і не замислюватись.
Добре, що старший син у мене все зрозумів і якось ураз в свої дев’ять подорослішав. Сказав, що я можу піти працювати, а він наглядатиме за братиками. Нині у мене дві роботи, ще й виплати отримую, тягнусь.
Увесь цей час мені допомагає літня сусідка. Приходить у квартиру мою, сидить коло діток. Нічого вона окрім того, що серіал дивиться не робить, але душенька моя спокійна, що в домі є старша людина. за це я їй дуже вдячна.
Синами я пишаюся — вони ростуть добрими людьми. Не балувані, виховані, добрі. Не ліниві, адже знають, що крім них у мене немає більше помічників.
І тут до мене прийшла донька сусідки:
– Наташа! Дам тобі взуття для молодшого. Не модне, але не діряве. У мого сина нога росте повільно, то він лиш два сезони в них виходив! Практично нове усе.
Взуття і справді річ потрібна, адже на носі весна а у мене три пари ніг, що швидко ростуть. І ось ввечері приносить вона торбу того взуття. Люди добрі! Та таке не те що на дитину, давати комусь соромно. Черевики, кросівки, тапки, усе те було стоптане і скривлене до неможливості. Явно дитина ходила навіть тоді, як уже малим було, бо на місці пальців великих горби і прямо сіточка а не матеріал.
Я красненько подякувала і сказала, що поки вона нам несла, то вже інші люди нам віддали а набирати, аби лежало я не буду.
— Гордуєш? – раптом змінилась в обличчі щойно привітна жінка. – Та тут усе практично нове, ти навіть до рук не взяла. То я що, дарма оце несла? Допомагаєш, стараєшся, а вона ще й носа верне. – грюкнула дверима і пішла.
Того ж таки дня до мене старенька сусідка прийшла. тиха і спокійна пані перетворилась на дуже голосну незнайомку. Що вона тільки мені не говорила, як тільки не повчала. Дійшло до того, що я повинна у ледь не кланятись за те, що мені у дім безкоштовно все принесли, а я ще й перебирати надумала.
Ходжу який день сама-не-своя, ніяк не можу второпати, а може й справді я щось не так зробила? Може ну його, най і не вдягла б я те на дитину, а узяти треба було. Але з іншого боку, дорога тому взуттю на смітник, нащо було мені його нести?
Відчуваю себе винною, хоч і не розумію в чім вина моя.
А ви б як вчинили на моєму місці?
09,03,2023
Головна картинка ілюстративна.
