А я мовчу, бо як би ви відреагували на таке на моєму місці?
Я думала, що якщо свекруха мене не любить, то хай, але вже онуків вона буде любити. Думала, що ми привозитимемо їх їй на літо, а самі десь поїдемо на відпочинок, бо мої батьки були з іншої області і допомоги чекати було годі, а так хотілося аби хтось тебе пожалів, дав поспати, приготував їсти, прибрав безлад.
Коли діти були ще малі, то ми їздили всі в село, щоб допомагати, але свекруха завжди була невдоволена тим, що я більше часу біля дітей, бо ж вони малі, то впали, то обмастилися, то не втрималися. То ж треба і переодягнути і заспокоїти, а свекруха на голос:
– Нащо такої мені помічниці, як нема ніякої помочі? Світлано, робити роботу треба, а не дітей на руках носити.
Потім, коли ми їхали, то вона майже нічого нам не давала, бо казала, що ми їй і світла багато використали і газу, що не так вже й треба було їхати, якщо ми нічого не допомогли.
Далі їздив лише чоловік і так само без продуктів вертався, бо «мама не знала, що я приїду і вже склала сумку аби Олі передати».
Оля, то донька, яка так само допомагала матері, як я, бо так само мала двох дітей малих, яких треба глядіти.
Але що дозволено доньці, то не дозволено невістці.
Коли діти вже були підлітками, то ми лишили їх в бабусі і дідуся на літо, але через тиждень треба було забрати, бо бабуся мала свої правила чистоти, які ніхто не мав порушувати. Діти жили в хаті в одній кімнаті і тільки там можна було гратися, дві інші кімнати були закриті на ключ, їсти можна було лише в кухні і на вулиці, щоб не смітити.
– Мамо, в бабусі щодень картопля, як не варена, то смажена, – казали діти.
Ніякого м’яса і ковбасів не було, хліб цукром посипали і побігли по вулицях. Але дітям і таке подобалося, бо й друзі були і літо, всюди цікаво. Але свекруха нам подзвонила, щоб ми їх забрали:
– Я не маю коли їм виварювати їсти, в мене господарка, а вони до роботи не навчені, нічого робити не хочуть, людські діти на городі, а вони на озері.
Ми тоді їх забрали і більше на літо вони не їхали, а нас ніхто й не запрошував. А от діти Олі завжди були бажаними, проте, Оля скоро виїхала з чоловіком і дітьми за кордон. Свекруха так тішилася, що словами не передати, її Олечка те, її Олечка се.
Вона дуже чекала, що донька через якісь роки десять вернеться, але Оля сказала, що вони надовго, бо й взяли в кредит хату, машини дві.
І ось тут свекруха й задумалася, а хто ж її голівоньку на старість пригляне. Вже й би хотіла аби онуки приїхали до неї, а то вже дорослі люди, у них робота, життя особисте. Вже й мені рада, що я приїжджаю раз в місяць.
– Та могла б і частіше бути, чого не приїжджаєш?
– У мене робота і не маю часу, – кажу я.
А тепер вже веде розмови про хату, що б залишила кому з онуків, вже можна по всіх хатах ходити, лиш би було кому. Але нам того не треба, ми дітям купили по квартирі в місті, вони бабусі не знають, єдині спогади з дитинства і то про те, як вона до них з прутом виходила та до роботи припрошувала.
Я теж не хочу в селі жити, в цю хату треба ще тисяч тридцять вкласти аби в ній зробити всі умови, а я їх не маю. Та й якби мала, я краще десь поїду відпочити з чоловіком, ніж до неї.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
