Бо жінка з дитиною, то не дуже. Але жінка з дитиною і квартирою, то вже чогось вартує, хіба ні?
От попробуйте зараз в Україні на квартиру заробити? Та коби на оренду стало грошей, а в моєї Галі двокімнатна, дитина в садочку, вона при дитині, я їй допомагаю. Чим вам не перша наречена на селі?
Звичайно, що після того, як я всім роти закривала, коли на мою дитину говорили, то не дуже хтось і побіжить. Але я мала надію, що якийсь міський хлопець полюбить мою доньку, адже Галя просто така наївна і трохи безпорадна.
Пішла вона на сусіднє село на дискотеку, а там хлопця зустріла, тільки ім’я знала, пішов її проводжати і далі пропав, а вона дитину чекає. Ні як виглядає не пам’ятає добре, ні прізвища не знає, ні друзів його. Я вже тим подружкам добре дала, що мою дитину саму лишили.
Але куди було дітися? Дитина наша, а вже такий онучок гарний та милий, що я не натішуся.
Я вже й до того на заробітки їздила, а далі таки наважилася замість того аби хату переробляти, то куплю доньці квартиру. Треба ще було трохи заробити і я наважилася на дольову участь, далі все виплатила, далі на ремонт заробляла.
Не квартира, а писанка, міські вже мої діти, Миколка в садочок ходить, Галя біля нього, ніде не працює, бо я дитині гроші висилаю.
І ось мене втішила тим, що має вона нареченого.
Я вже так Богу дякувала, ви собі не уявляєте, що я за ці роки пережила. Чи мені не було жаль, що інші доньок заміж видають, а я ні? А тут все буде у нас, як у людей.
– Галю, а коли ти познайомиш нас з нареченим?
– Мамо, він поки не хоче знайомитися. Каже, що це роблять перед весіллям а він ще не певний.
– А чого ж ти кажеш, що наречений?, – впало мені серце.
– Мамо, бо я маю лиш одне зробити і він ним стане.
– Ну то роби, що чекаєш?
– Мамо, то треба аби ви приїхали та Миколку гляділи.
– Не зрозуміла я, доню, як це гляділа? А ти нащо?
– Мамо, Назар каже, що не буде ростити чужу дитину, каже аби ви його виховували, а у нас будуть свої діти.
Я не мала слів. Повірте, не мала, а я ж усьому селу роти закривала…
Я приїхала до неї, лежить зятьок на дивані, глипнув на мене, наче я бідна родичка, і далі щось там в телефоні сидить. А Галя вже так біля нього жебонить, що от мама приїхала, будь ласкавий на неї глянути та привітатися.
А я не зважаю та до свого солоденького онука йду в кімнату. Дитину смутна.
– Що таке, моє золото?
– Мама мене віддає?, – очі в дитини, мов озера.
– Зараз подивимося, дитино.
Вийшла я і дивлюся на Галю, а вона аж стелиться.
– Значить так, Галю, квартира на мені, хочете свою сім’ю, то на вихід, а я за Миколкою пригляну.
– Мамо, та як ви можете? Ви мені не хочете щастя?
– Я тобі дала більше, ніж могла. Як ви хочете своїх дітей, то й самі заробіть на свою квартиру і самі їх забезпечуйте, а ми з Миколкою не пропадемо.
Та я одразу глянула на того Назара і вже бачу, чим він пахне, але Галі я того не розтлумачу, бо вона готова йому все робити, лиш він бровою моргне. Чого Бог їй не дав хоч трохи мого характеру, що ж то таке діється?
Тільки про одне Його прошу – аби дав мені сили онука на ноги поставити, бо думаю, що донька не вернеться. Чи я не права, як думаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
