Просто за парканом мого обійстя — будинок-інтернат для людей похилого віку. Я не особливо придивляюся до своїх стареньких сусідів, хіба що мимоволі поглядаю у той бік. Зазвичай, усі мешканці будинку дуже схожі між собою — поважний вік підганяє всіх під один «стандарт». Але ця жінка не могла не привернути уваги…
Здавалося, що вона оголосила незгоду рокам: сучасного крою сукня кольору стиглої чорниці підкреслювала рівну поставу, сиве густе волосся було охайно підстрижене та укладене. Вона високо тримала голову, я навіть розгледів на її шиї разок із перлів.
Кілька днів жінка когось чекала біля воріт: або дивилася на вулицю, або сідала читати книжку на лавку біля центрального входу. Хоча, скоріше, вона лише на хвильку переводила погляд з автобусної зупинки на сторінку. А якось по обіді жінка підійшла до мого паркану.
— Молодий чоловіче, чи не могли б ви… — вона на мить затнулася, — продати мені три пурпурові айстри із вашого квітника? До мене має приїхати донька, щоб забрати додому. Хочу її зустріти з квітами…
— Так, будь ласка, подарую вам і більше, — поквапився я виконати її прохання.
— Дякую, достатньо і трьох.
Ми познайомились. Трохи поговорили про погоду, і Марія Василівна повернулася на свій спостережний пункт. Але десь за тиждень вона стала менше з’являтися на вулиці, а невдовзі я взагалі перестав її вирізняти серед інших. «Може, поїхала додому», — подумав тоді.
Знову ми зустрілися, коли я з учнями прийшов привітати мешканців будинку-інтернату зі Святим Миколаєм. Властива їй випещеність іще лишилася, але разом із цим проглядалася розгубленість — ніби вона сіла не в свій потяг. Стали дуже помітними зморшкуваті синці-чорниці під очима, на голові замість зачіски була «сіра хурделиця». Але намисто, як і раніше, прикрашало шию. Після учнівського концерту запропонував їй випити зі мною чаю у кімнаті для гостей. Думав, що поговоримо п’ятнадцять хвилин про погоду, п’ять про політику, і я піду. Але несподівано Марія Василівна почала розповідати про себе.
— Я народилася у сільській родині. Але студенткою одружилася із викладачем університету і почала соромитися свого походження. Приїздила у село до сестри раз на рік — на «гробки». Жила в достатку: чоловік — проректор, простора квартира в центрі міста, вродлива донька… Для неї все — басейн, художня школа, репетитори з англійської, золота медаль, інститут…
Не через щирість та доброту, а скоріше, щоб похвалитися своїм достатком та можливостями, запропонувала племінниці Ганні, теж медалістці, вступити до нашого інституту і жити в мене. Але майже одразу пошкодувала, бо мене страшенно роздратувало, що дівчина і без мого сприяння пройшла за конкурсом. А далі «гірше» — племінниця вчилася на «відмінно», встигала прибрати квартиру, зготувати обід, сходити на базар. Я розуміла, що порівняння із моєю рідною донькою Алісою було не на користь останньої. І це, звичайно, не могло не помічати наше з чоловіком оточення — розмови велися… Це викликало у мене неймовірне роздратування. Я прискіпувалась до Ганни, траплялося, що робила їй різкі зауваження при сторонніх. А вона й надалі виявляла повагу до мене. І цим… дратувала ще більше.
Останньою краплею став випадок, пов’язаний з оцим намистом, котре мені подарував чоловік. Якось племінниця, йдучи на новорічний вечір, попросила його в мене. Від однієї думки, що вона матиме кращий вигляд, ніж моя Аліса, мені аж дух перехопило. Звісно, я відмовила. Пізніше, збираючись на свято Восьмого березня до філармонії, я не знайшла своєї прикраси. Накинyлась на небогу, звинyватила її в кpадiжці, спересердя наказала переїздити у гуртожиток… Заспокоїлася лише після вітань, червоних тюльпанів та компліментів. І раптом побачила свої перли, — моя співрозмовниця стала перебирати намистинки, — на моїй дочці, яка теж була на цьому святі… Але вибачитися перед Ганною мені й на думку не спало. Я перестала цікавитися долею племінниці, яка таки переїхала у гуртожиток.
Раніше я не вірила, а тепер добре знаю, що кожен вчинок має ціну. І за всі гріхи мусимо відповідати перед Богом і перед своєю совістю. А гріхів у мене — як оцих намистин, ось і перебираю, щоб не забути… Донька виїхала за кордон і забула про нас. Не телефонувала, не приїхала, навіть коли батька не стало. На довгі роки я залишилася сама у чотирьох стінах. Інколи важко було навіть по хліб сходити…
Коли у жінки стався приступ, дочка прилетіла. Прийшла провідати, обіймала, цілувала матір, сказала, що купила їй путівку в санаторій, але вона повинна підписати документ, за яким за власним бажанням виписується з лiкаpні. Марія Василівна не вчитувалась, що на тому папірці, — була щаслива, що Аліса поруч. Дочка привезла маму сюди, а невдовзі старенька дізналась, що це не оздоровчий заклад, а будинок для самотніх, нікому не потрібних дідусів і бабусь, а підпис поставлений під договором дарування. Аліса продала батьківську квартиру і повернулася за кордон…
— Я завжди ношу це намисто, — Марія Василівна стисла разок перлів. — Воно — символ мого каяття. Я дочку рідної сестри з хати вигнала. Якби молодість знала, а старість могла… Та хіба життя відмотаєш назад, як кінострічку?
Жінка плaкала, а я не знав, що їй сказати. Та вона й забула про моє існування — дивилася у вікно і щось шепотіла… Я вийшов, тихенько причинивши двері.
…Настала весна — я милуюся своїми тюльпанами.
— Сергію Петровичу, а чи не подаруєте три червоних квітки для моєї супутниці? Ми сьогодні їдемо додому, — я впізнав знайомий голос.
— Із задоволенням…
Я вийшов із квітами за хвіртку. Біля Марії Василівни стояла молода жінка. Вони були дуже схожі: стрункі, статні, із благородними рисами обличчя. Невже Аліса схаменулася?
— Знайомтеся. Це моя племінниця Ганнуся. Вона мене розшукала. У них із чоловіком свій будинок, тож запропонували жити у них. Моєї сестри не стало, я тепер їй найближча рідна людина…
Марія Василівна говорила голосно, впевнено. Вона знову стала такою, як у день нашого знайомства. Ганна стояла поруч, посміхалася доброю, але водночас трохи сумною усмішкою. На її шиї я угледів знайоме мені намисто із перлів.
«Світ великий, люди різні…» — несподівано пригадалася улюблена примовка моєї бабусі.
Автор – Сергій МОШЕНСЬКИЙ.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
