fbpx

Не думала я, що після того, як я в свекрухи ключі забирала, вона до мене знову в двері ломитиметься. Але доля так повертає, що ще вчора ти був вгорі, а нині вже в долині

Батьки мого Андрія були начальничками, як то зараз кажуть і хату собі будували найвищу на все село, щоб вежа була на самому верху і вікон багацько.

Коли я вперше прийшла знайомитися з батьками. А це був початок двотисячних, то пам’ятаю, що вони мені гордо демонстрували парове опалення, водили до кожної чавунної батареї, щоб я помацала, яка вона гаряча.
Всю цю красу грів котел на газі.

Тому, це була однака не лише багатства, а великих зав’язків, бо я була певна, що газ у них був по пільгах. Мої ж батьки були звичайними людьми і єдина гордість. То те, що вони мали квартиру в місті, яку здавали і на те ми виживали в селі.

Отаке колись було життя легке, але свекруха вирішила мені його ще й ускладнити, навчаючи, як правильно доглядати за Андрієм, а фактично, як їм усім прислужувати, щоб вимивати цю велетенську хату і готувати їм їсти та глядіти господарку, хоч кури і свиню, але господарку.

Я пожила так рік і сказала Андрієві або ми їдемо в місто жити, або я йду в місто жити без нього. Проте, й у моїй власній квартирі свекруха не дала спокійно жити.

– Лідо, дай мені ключі, – вимогливо простягла до мене руку.

– Чому?, – спитала я.

– Як це «чому»? Тому, що син мій тут живе, платить за комуналку, годує тебе, – сказала, дивлячись на мою фігуру, – А я його мама і не планую цілувати клямку щоразу, як приїжджаю сюди.

Я дала. Не хотіла, але мусила дати, бо ж вона б тоді наговорила на мене Андрієві, а він за мамцю стояв просто горою.

І тут почалося. Постіль я не міняю раз в тиждень, пилюку не витираю, продукти магазинні купую і взагалі в квартирі погана енергетика через те, що тут багато людей жило.

– Треба хату освятити, – сказала вона і привела священика, який взутий ходив по всій квартирі і на це моя чистюля-свекруха закрила очі.

З появою дитини все тільки погіршувалося і вона лізла в усе, а, коли у мене через нерви молоко пропало, то вона сказала:

– Все через те, що ти мене не слухаєшся, а хочеш жити своїм розумом.

Тоді я закотила таке, що вона й не знала де дітися, а Андрій тільки й казав: «Заспокойся, заспокойся, все буде добре…».

Відтоді свекруха зі мною не говорила і слава Богу, бачте, я її в найкращих почуттях не оцінила.

Йшли роки і між нами йшла битва за Андрія, який маму дуже любив і не розумів, що вона просто мама, а я дружина.

Трохи свекруха відволіклася на те, що влада змінилася і їх з чоловіком посунули з посади на звичайні місця і то вони мали ластитися до колишніх підлеглих.

Велика хата тепер залишилася не обшальована і світила цеглою, адже свекруха й думки не допускала, щоб вони пішли на якусь іншу роботу, крім папірці перекладати з папки до папки.

Вони так і не довели її до ладу за ці роки, хоч вже більше двадцяти років пройшло, все надіялися вернутися на грошові посади, але цього не сталося.

Читайте також: Мені п’ятдесят дев’ять років і я все життя працювала на державній роботі. Трималася за неї так, що й не розказати, адже мріяла, що пенсію матиму та пошану

І ось тепер, коли світло відключають і в таких велетенських хатах холодно, то свекруха проситься до нас в мою квартиру!

– Андрійку, ти дозволиш аби твої немічні батьки застудилися?, – каже йому, а не мені!

Уявляєте, скільки пройшло років, а вона мене й далі не бере в рахунок. І як з такою людиною жити в одній хаті та знаходити спільну мову? І це ж треба мінімум пів року прожити і не довести себе до гріха.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page