Я з чоловіком прожила разом двадцять сім років і наче щасливо, але тепер я сама пожинала наслідки наших рішень. Ще коли ми були обоє, то не так відчувалося чи просто не хотілося думати, що ми втратили тоді свій шанс мати повну родину.
Десь через три роки спільного життя я почала задумуватися про дітей, а Василь навпаки, казав, що ще рано. Дітей так і не було ні через три, ні через десять…
Я проходила процедури, але вирішила, що нам треба усиновити дитину. Василь спочатку погодився. А, коли ми вже були біля дитячого будинку, то сказав, що або у нього буде своя дитина, або йому ніякої не треба.
Тепер я б мала чи сина, чи доньку, може, й онуки були б… А так тільки чотири стіни та кіт – вся моя радість.
Мама мене просила приїхати до них з батьком і я погодилася. Це краще, ніж жити спогадами. Квартиру вирішила здавати і так мати дохід, бо я за професією бібліотекар, тому грошей у мене не густо. Подумала, що може в сільській школі знайду роботу хоч на чверть стави і то буде мені добре.
Але все вийшло навіть краще, ніж я собі думала, бо у мами й тата пенсія, гроші за оренду і свій город та живність і можна дуже навіть пристойно жити.
Мені почало подобатися садити город, квіти, подобається, коли після тебе все оживає. І там, на городі, я й зустріла свого однокласника, Тараса. Він орав сусідам город і на мене поглядав, а я ще так здивувалася, що хтось на мене оком кинув. Зашарілася.
Пішла до хати і так між іншим спитала, хто там город сусідам оре.
– Та ж то Тарас, однокласник твій. Міні-фермер, – почав розповідати тато, – Жінка його на заробітках і так і лишилася, а він от не витримав та вернувся і хоче тут жити та розводити телят. Ти там бачила перегороджено, то він з синами зробив…
Мені так стало незручно, що я до свого однокласника та ще й до свого першого кохання отак повернулася спиною і втекла. Я тоді збанок з компотом в руки та на город і до нього.
– Освіжися, Тарасе, бо геть запрацювався, – кажу і червонію.
– А я думав, що ти просто така гонорова до мене спиною повернулася, а ти про мене вирішила попіклуватися… Дякую. Дуже смачно…
І так ми розговорилися, а тоді він мене запросив пройтися.
– Ходи, Рає, погуляємо біля озера…
– Ти що? А люди що скажуть?
– А що мені люди? А ми з тобою, не люди?
І я пішла, а там вже нема ні наших стежок, ні вигону, все заросло бур’янами.
– Ти куди мене покликав, чоловіче?, – питаю я його сміючись.
– Та на наше місце, а воно он як… Не лише люди старіють, але й місця колишні дичіють. Сумно…
– Не знаю, я геть не стара, та й ти гарно тримаєшся.
І так ми з ним пробалакали пів ночі, як колись в юності. А там вже й він мене до себе попросив переїхати.
– Моя дружина має жити в мене, – сказав.
Діти його мене не одразу прийняли, але побачили, що я батька підтримую і не корчу з себе казна що, то й відтанули. А от онуки… То моя друга велетенська любов. Які то милі дітки, як вони біля мене крутяться та «бакають», я не маю дня аби кожного обійняти та поцілувати, ми разом і курочку годуємо і вареники дідусеві ліпимо. Вони зранку встають і одразу до бабусі Раї біжать, бо треба свої сни розповісти. Я щаслива і дякую Богу за все, що сталося в моєму житті, що він мене навернув до рідного дому.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота