fbpx

Не могла я покинути чоловіка попри те, що останні десять років він був геть на себе не схожий. Дивилася я на нього і виправдовувала. Адже він був колись таким красенем, любив мене, на руках носив, двоє діток у нас, вже дорослі і за кордоном живуть з родинами. Ми ж удвох лишилися, наче обломки старого щасливого життя.

Спочатку я Петра шкодувала, адже він став не потрібним на роботі, завод закрили, а він зі своєю спеціальністю залишився без оплати, але найголовніше – без пошани. Він займав невеличку посаду, я взагалі дивувалася, що він просто сидить і папери затримує по кілька днів і за то йому платять гарну зарплату, а вартувало мені на роботі вчасно звіт не здати, як у мене був штраф і догана, адже я бухгалтером працюю і від мене залежить зарплата людей і дохід підприємства.

І ось мої справи пішли вгору, бо я стала заступником головного бухгалтера, а Петрові покотилися вниз.

Я спочатку подумала, що він так переживає і то скоро скінчиться, але минув рік, а чоловік й далі жалівся на долю і гульбанив. Спочатку я просила, далі сварилася, далі шукала на то раду, але все було марно.

Вигнати? Як я могла? То ж мій коханий чоловік, у нього просто такий період. А ще – я ж тільки почала звикати до того, що й я при посаді. А як люди дізнаються, що у мене вдома? То хай краще собі тихо сидить в хаті. а я буду на то закривати очі. Отак і жила десять років, а мій чоловік теж звик до того, що ми сусіди і так триватиме завжди.

До того дня.

Мені виписали дуже хорошу премію і я вирішила себе винагородити поїздкою за кордон і подумала, що заразом і дітей навідаю. Все пройшло більше, ніж краще, бо я наче ожила від спілкування з адекватними людьми, я наче вилізла з печери, в якій жила довгі роки. А чого я так жила? Сама не могла собі відповісти.

Вертатися мала літаком, але я спізнилася на автобус, що віз нас з готелю в аеропорт, доганяла на таксі і спізнилася на рейс. Проте, сталася автопригода і моїм рідним сповістили, що мене не стало. Я дуже здивувалася. Що донька мені телефонує вся зі сльозами і не вірить, що то я їй відповідаю.

– Як ви можете користуватися чужим телефоном, – казала вона.

Нарешті десь через пів години ми почули одна одну і я заспокоїла дітей, що я спізнилася на рейс, ще пригадувала дитячі історії, щоб вони зрозуміли, що то таки я.

– Батькові не кажіть, може він і не знає нічого, – сказала я дітям, але насправді, я не хотіла аби вони чули його голос.

Я вернулася додому і просто застигла від того, що побачила: ні мого одягу, ні мого посуду, мого улюбленого дивану, кухонної техніки – нічого не було! Був лише чоловік, який щось белькотів про те, що мені й так того всього не треба на тому світі.

В мені ще теплилася думка, що чоловік буде переживати, буде дивитися на наш альбом і згадуватиме мене, отямиться і вирішить, що в дітей має бути тепер нормальний тато. Я сподівалася побачити сльози радості і полегшення, відновлення нашої родини, повернення до мене чоловіка.

Натомість в моїй кімнаті не було нічого, лиш сміття. Я шукала старі альбоми, але й їх чомусь винесли. Кому їх треба було? Першим моїм поривом було кинутися на смітник та знайти їх, я випитувала чоловіка, де він їх дів, я хотіла врятувати своє минуле щастя.

Але чим більше я сиділа в цій рознесеній квартирі, тим чіткіше розуміла, що все дарма.

Тепер живу сама в однокімнатній квартирі, з минулого, слава богу, лише діти, які запрошують мене до них переїхати. І я б радо так зробила, проте, чим я там буду займатися, а тут все мені зрозуміле і я реалізована, як фахівець. А ще я зустрічаюся з колегою. Якого завжди сприймала як ввічливого чоловіка. А він, виявляється, так до мене залицявся. Так, що і в п’ятдесят життя тільки починається.

Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page