fbpx

Не можу я доньці в очі сказати аби вже їхала з чоловіком геть, бо наче щиро про мене турбується, але ж так далі я вже не можу.

Мені всього п’ятдесят сім років, моїй доньці двадцять сім і вона три роки як одружена. Молодята жили від мене окремо, бо я вважаю, що так і має бути. Але мені якось раптово стало зле і потрібна була допомога.

Донька одразу ж до мене прибігла і дуже про мне піклувалася, я не мала нестачі ні в чому. А потім мені каже:

– Мамо, я стомилася з одного кінця міста в інший бігти. Давай ми до тебе переїдемо?

– Добре, – погодилася я, бо мені в той момент дуже не хотілося бути самій бодай на хвилинку, а так рідна донька буде поруч…

Так минув рік і я вже цілком стала на ноги і тут зрозуміла, що я не господиня у своєму домі.

– Мамо, ти голосно соваєш ногами, Іллю це дратує.

– Мамо, ти знову смажила котлети і запах на всю квартиру! Скільки тобі разів казати аби ти відкривала вікна і включала витяжку?

– Мамо, чому ти свій одяг кидаєш прати до нашого? Ми сортуємо не лише по кольору, але й по структурі, а ти все на купу кидаєш! Я не хочу перебирати твій брудний одяг!

Виходило, що я наче дитя маю питати дозволу де стати і що робити. Звичайно. Поки ми всі були на роботі, то якось було ще миримо, але от у вихідні, коли всі вдома разом, то це було просто щось неймовірне.

Доходило до того, що я просто мала йти і гуляти, наче до подруг, щоб не сидіти вдома. Подруг у мене давно нема, бо я не дуже комунікабельна людина.

Але я не можу доньці сказати аби йшла геть, бо вона й досі перевіряє мій тиск щоденно, слідкує чи є у мене всі ліки. Перепитує чи я прийняла. Видно, що вона за мене переживає. І після цього всього вказати їм на двері?

А далі гірше – Софія сказала, що вони чекають на дитину.

– Мамо, як добре, що так сталося, як тобі стане краще, то ти будеш і за онучкою дивитися.

– Доню, але мені вже давно краще, – сказала я, але донька зробила вигляд, що нічого не розуміє.

І де має жінка мого віку знайти собі місце в цьому світі? Кажуть, що молоді дивляться за тим чи є у чоловіка машина, а я зараз дивлюся чи є квартира, де можна було б добути віку. А мені ж ще треба якось до пенсії дотягти.

Ходила я вся така зажурена, як помітила моя начальниця і я все їй розказала, що молоді з хати не вступляться та й як я буду перед ними виглядати, коли попрошу поїхати.

– От знайшли чим переживати. У мене сусід виїхав з родиною і тепер шукає порядних людей, які б приглянули за його будинком. Навіть платити згоден людям, які будуть за домом глядіти, головне, комуналку оплачувати вчасно.

Я так зраділа, але вирішила схитрувати.

– Доню, мені так пощастило! Мені запропонували додатковий заробіток – приглянути за хатою, але я не знаю поки де та що, зможеш зі мною поїхати?

Донька погодилася і зять теж вирішив поглянути що то за будинок. Ми були вражені тим, як люди багато живуть, я б таке точно не залишила і нікуди б не поїхала.

– Мамо, а на скільки тут роботи?

– Та десь на рік, казали, – кажу я їм.

– Мамо, а давай ми замість тебе тут будемо жити і за всім наглядати? Будинок великий, а тобі ж не можна багато працювати!

Я тільки радо усміхнулася. Діти за день переїхали і звільнили мені мою квартиру і я натішитися не можу тому, що я одна і ніхто мені не робить зауваження!

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page