Чомусь це пішло так у нашій родині, бо мама моя покійна подібного досвіду не мала. Та їй лиш бровою було повести, як тато все робив для неї. І додому вчасно приходив. І допомагав їй в усьому. Та він сам за нею дивився аби хто її не звабив, ніж сам на когось заглядав.
Але мама моя була красунею і що тут більше казати, а я вже не пішла в неї.
З чоловіком наче й по любові одружилася, а толку з того? Як поїхав робити на фабрику, то міг і на вихідні не приїхати, бо загуляв.
Вже «добрі люди» мені переказували, що то з кухаркою, то з майстровою, то з бухгалтерії… Я вже й лік скінчила тим жінкам, а він все не зупинявся.
Що мені було робити? Лишитися в ті часи з двома дітьми? Залишити дітей без батька, без підтримки? Звичайно, що я вирішила перечекати…
І все вийшло так, як я собі думала – чоловік з роками вернувся в родину, зараз і не скажеш, що між нами були непорозуміння, живемо душа в душу, а кращого дідуся годі й шукати.
Все у мене добре, слава Богу, що дав мені мудрість зберегти чоловіка для своїх дітей і для онуків.
Так, от, пізніше з тією ж проблемою зіткнулася моя донька. Чоловік почав дратуватися на кожне слово, на звук, на дотик. Все йому було не так і не те.
Вона й запідозрила неладне, а потім і любка зателефонувала, що він її скоро покине.
Прибігла до мене та давай поради питати, але з тим наміром, що покине його і все.
– А де ж ти жити будеш? Ти трохи головою думай! У вас чотирикімнатна квартира, розділять її і що? В якому районі будете жити? Це ж треба і дітям школу міняти, діти будуть звикати і ще більше дратуватися, ти будеш до роботи бозна-як їхати… І все через якусь спідницю? Та їх було і буде, а ти дружина! Перечекай!
І донька мене послухала. Поки вона мовчки чекала, то любка почала показувати характер і зятьок мій зрозумів, що вже краще лагідна дружина, яка й не витратна, ніж отака з характером.
І живуть в мирі і злагоді дотепер. Доньку заміж видали, танцювали танець батьків. А так, що були б робили?
І ось я вже чекаю правнуків, як телефонує мені донька:
– Мамо, Олин чоловік когось має…
– Любо, я вже їду, – сказала я їй і таки зібралася та поїхала до онуки аби врятувати шлюб.
Онучка нічого й чути не хотіла, казала, що викине його речі і викреслить з життя.
– Дитино, чи ти любиш свого дідуся, – питаю я її.
– Звичайно, – каже вона, – Дідусь просто найкращий у світі.
– А чи думала ти про те, що його б могло і не бути, бо він теж гуляв. А так ти маєш дідуся. І онуки твої будуть мати дідуся, якщо ти зараз пробачиш і перечекаєш!
Онука задумалася і погодилася пробачити і перетерпіти. Я знала, що то важко і сказала їй, що головне, не пригадувати за кожної нагоди, «а ти взагалі мені …».
І ось минуло пару місяців, як мені телефонує донька:
– Оля подала заяву…
Я знову до онуки, а вона мені й каже, що просто не може жити на постійних нервах і підозрах:
– Нащо мені це, ба? Чи він трубку не бере, чи затримується, перша ж думка – з ким він. мені вже око почало сіпатися, а мені лиш двадцять сім років! І це мені отак жити до кінця життя? ні, дякую!
– Але ж ти родину руйнуєш!, – не витримала я.
– Я родину не руйную, ба, її зруйнував мій чоловік. Я просто відмовляюся таку поведінку потурати й надалі.
І що ви скажете на таке? Бо я такого не розумію, щоб отак просто відмовитися від власного чоловіка.
Фото Ярослава Романюка.
