Отаку я отримала підтримку від матері і вона всі роки тільки те й робила, що говорила про мою помилку. До неї неможливо було підійти з якоюсь проблемою, адже вона одразу починала: «Я тобі казала, а ти мене не слухала!».
Так склалося життя, що мій другий чоловік, з яким я зійшлася в тридцять п’ять після невдалого шлюбу, вже мав дітей і не дуже переймався тим, що я хочу дитину.
– У мене є діти, все нормально. Я не хочу аби ти думала мене прив’язати до себе дитиною! Я нікуди від тебе не дінуся, бо люблю тебе!, – не раз казав мені він.
Але мене ніхто не розумів. Я хотіла малюка заради себе. Щоб тримати за маленькі пальчики, перебирати, цілувати, дихати дитиною стільки, скільки завгодно! Щоб маля усміхалося саме мені, щоб бачило світ через мене.
Я вірила, що у нас будуть діти, але рік йшов за роком, а нічого не відбувалося. Я розповідала мамі, що мене турбує, але вона лиш казала:
– Не дратуй своїми сльозами чоловіка. а то піде і залишишся взагалі сама!
Важко усміхатися, коли тобі зовсім не весело. Й сорок минуло і вже я не перестала надіятися.
Ми поїхали з Віктором за кордон на море і там я відчула себе зле. Подумала, що морепродукти були несвіжі.
– Уяви, море крок землі, а вони протерміноване готують!
І так мені зле було ввесь відпочинок, а, коли вернулися, то я пішла перевіритися. Звістка лікаря мене просто ошелешила і я готова була всіх розцілувати!
Звичайно, що найперше сказала Вікторові і той був шокований, але бачачи, яка я рада, то сказав:
– Мої онуки гратимуться з моїм сином… Буде чудово!
– Або з донькою, – сказала я.
– Ще краще!
Далі я зателефонувала до матері і вона мене дуже «підтримала».
– Що люди скажуть? Та як на вас будуть реагувати? Бабця, а не мама!
Я не могла зрозуміти, чому вона так реагує, адже вона має за мене порадіти. Я не розірвала з нею стосунки і вони час від часу приходила до мене аби критично оцінити чи я справляюся з обов’язками.
Я була настільки окрилена, що й серед ночі до донечки вставала, й вдень мала сили її глядіти. Якось ми гуляли всі троє, я мама і Соня, і хтось поруч сказав:
– Бачиш, як бабусі з онучкою гуляють, а твоя мама хоч раз би приїхала, – сварилася якась пара на нас поглядаючи.
– От бачиш, – переможно сказала мама, – Ти бабуся! І донечку ти для цього на світ привела?
Далі таки слів було все частіше:
– Яка ви молода бабуся…
– За тобою бабуся прийшла, вдягайся швидше…
– Соню, чому бабуся прийшла на збори, а не батьки…
Мені хотілося залізти під парту! Я бачила, що донька теж сумна. Коли я по неї приходжу в школу. І тоді я наважилася поговорити зі своєю семирічною донькою:
– Донечко, я знаю, що тобі не хочеться мати таку маму, хочеться молоду і гарну… Але вже так є…
– Мамо, ти у мене найкраща, – заплакала дитина, – Мене просто дражнять.
Я хотіла її захистити від усіх на світі, але ж не від маленьких діток.
– Знаєш, що? А давай не будемо звертати на них увагу?, – запропонувала я Соні, – І будемо одна одній все розказувати.
– Будемо як подружки?
– Так! І навіть більше, бо ми ніколи не посваримося!
Відколи я перестала соромитися, що я така вікова мама, відколи Соня це відчула, то ми перестали на всіх зважати. І потроху стихли пересуди і цікавість.
Думаю, я б до такої думки прийшла швидше, якби так наполегливо моя рідна мати не впихала б мені такі почуття в мою голову.
Фото Ярослава Романюка.
