Пожартувала.
─ Людмилко, ─ благаючим голосом говорив Степан Андрійович, ─ ну, будь ласка, подумай, ще раз. Навіщо нам розлучатися? Хіба тобі так погано зі мною?
─ Погано, ─ тон Людмили Сергіївни не обіцяв нічого доброго. ─ Дуже погано.
─ Але ж раніше ти казала, що тебе все влаштовує і ти кохаєш мене.
─ Це було раніше. А тепер я задихаюсь поряд з тобою. Розумієш? Задихаюсь!
─ Не розумію, сонечко моє. Я все для тебе роблю. Всю зарплату віддаю, по дому допомагаю, навіть готувати навчився. Все для тебе. Шубку ─ будь ласка! Колечко ─ скільки завгодно! З подругами на море — заради Бога! Інша жила б, та раділа.
─ Інша? Ти що мені погрожуєш?
─ Ні, я просто намагаюся з’ясувати, що трапилося. Може, я тебе не влаштовую в чомусь іншому? То ти скажи. Я звернуся до лікаря, вирішу всі проблеми.
─ До чого тут це? Мені з тобою нудно. Кожен день одне й теж. А життя минає. Мені бракує нових емоцій, нового кохання, жіночого щастя.
─ То ти нещасна? Чому? Ми двадцять п’ять років прожили разом! Ти ніколи не скаржилася. Навпаки: хвалилася подружкам, як добре ми живемо. Я чув. То що ж змінилося?
─ Та я тебе знаю, як облупленого. Заздалегідь ясно, як ти відреагуєш, про що думаєш, що любиш, чого на дух не переносиш. Жити стало нецікаво.
─ А як же діти, Людочко? Ти про них подумала?
─ Що тут думати? Вони вже дорослі, няньок не потребують.
─ Отже, все ж таки розлучення? ─ у голосі Степана Андрійовича звучала безнадійність.
─ Так, ─ Людмила Сергіївна була непохитною
─ Скажи, може, у тебе на прикметі вже є хтось інший?
─ Може, й є. Хто тобі правду скаже?
─ Шкода, Людочко, шкода. Ще й у такому віці.
─ У якому «такому»? Ти вважаєш мене старою?
─ Ні. Просто зріла жінка має й міркувати зріло. Що, якщо твій новий обранець виявиться не таким, як здається на перший погляд?
─ Не хвилюйся. Я зможу вибрати гідного чоловіка.
─ Я не хвилююся, просто переживаю за тебе. Нові стосунки розпочати легко, а ось продовжувати – непросто. А в тебе виразка. Зайві хвилювання ні до чого.
─ Степане! Ти себе чуєш? Я йду від тебе, а ти за мою виразку переживаєш? Це все, на що ти здатний?
─ Я ж кохаю тебе.
─ Ну ось, знову. Інший би обурювався, бив посуд, всипав би… А ти! Як з тобою жити? Від твоєї правильності вже трясе!
─ Ти хочеш, щоб я був сердитим? Це ти називаєш новими емоціями? Ні, люба. Не дочекаєшся. Навіть заради тебе я не перетворюватимусь на тварину.
─ Ну ось. Знову все перевернув, — невдоволено зморщилася Людмила Сергіївна. ─ Зануда.
─ Нехай так, ─ Степан Андрійович підвівся з крісла, збираючись вийти з кімнати. ─ Хочеш розлучення ─ ти його отримаєш. Майно також через суд розділимо. І врахуй: дороги назад не буде.
─ Ой, налякав, ─ розсміялася у відповідь дружина.
***
─ Олено, уявляєш, він повірив! ─ Людмила Сергіївна набрала номер подруги, як тільки чоловік пішов. ─ Спочатку, звичайно ж, вмовляв, а потім навіть погрожував, що назад не прийме. Сміхота!
─ Людо, ти ненормальна. Я сподівалася, що ти пожартувала щодо розіграшу. Навіщо? Хіба можна так з людиною?
─ Мені нудно, Олено. Хочеться якихось живих почуттів, емоцій. Нічого, посваримося, розлучимося, та й помиримося. Вже веселіше.
─ Це ти, подруго, від неробства нісенітницями займаєшся. Працювала б, гарувала, як я, то у тебе не було б часу і сил на подібні розваги. Дивись, бо втратиш хорошого чоловіка. Таких, як твій Степан, вдень з вогнем не знайдеш.
─ Та куди ж він подінеться! Він без мене жити не може. А так, дивишся, почуття загостряться. Мені одна знайома розповідала, що вдруге заміжня, живуть уже 15 років і дуже щаслива. А у першому шлюбі двадцять п’ять років прожила. І теж не скаржилася. Я ще здивувалася: треба ж як пощастило! Обидва шлюби вдалі. Тоді я й вирішила розіграти Степана, бо живемо, як за сценарієм. Хай поревнує, попереживає. Іноді корисно.
─ Ні, подруго, я б над своїм так насміхатися не змогла. Все ж таки твій Степан ─ чудова людина.
***
Минуло понад рік. Степан Андрійович та Людмила Сергіївна розлучилися. Причому заяву на розлучення подав чоловік. Він же сплатив усі витрати і за поділ майна.
Людмила Сергіївна, побачивши, як серйозно чоловік зайнявся розлученням, відразу не змогла зізнатися, що просто розіграла його, а потім і зовсім гордість не дозволила їй порозумітися з чоловіком.
Нині Людмила Сергіївна живе одна у невеликій квартирі на околиці міста. Влаштувалась на роботу. Вона останнім часом сильно здала позиції. Якби не діти, які намагаються по черзі бути поряд, важко сказати, як би вона перенесла все це. Ще б пак: все життя перекинулося з ніг на голову.
Степан Андрійович теж влаштувався в однокімнатній квартирі. З колишньою дружиною стосунки не підтримує. Останнім часом він помітно покращав, виглядає щасливим. Кажуть, у його квартирі незабаром з’явиться молода господиня.
Svitlana Sushko..
Фото ілюстративне. Pexels.
