Ви ж знаєте про людей «старої закалки»? Думаю, що це ті люди, які на всі ваші спроби розповісти, як вам важко, які ви виснажені чи втомлені, одразу ж кажуть: «А коли б ти жила в мої роки, то ти б…». Так, ви б в річці прали, ходили в ліс за підсніжниками взимку і носили оберемки гілок на розпал аби приготувати собі чай…
Я не вважаю себе жінкою старшою, мені лише п’ятдесят вісім років, у мене ще є радість від життя, ще є бажання, які я хочу втілити, але я все життя живу з цими людьми «старої закваски». Навіть мій чоловік, який старший за мене всього на два роки, більш олдскульний, ніж моя вісімдесяти трирічна мати.
Я все наше життя була йому хорошою дружиною, виховувала дітей і тягла на собі господарство, працювала і заробляла більше за нього, адже я головний бухгалтер на підприємстві. Але така відповідальність не зняла з мене ні аплікації з листя о першій ночі, ні варіння борщів.
Я думала, що виховую своїх дітей самостійними, але Богдан й сам не розумів, як своєю поведінкою перекреслює всі мої спроби.
Не буде дитина за собою мити тарілку, якщо цього не робить тато, не буде прибирати в своїй кімнаті, якщо це не робить тато, не буде готувати собі перекус. Якщо це не робить тато.
Ба більше того, не просто не робить, а принципово не робить, бо він – голова родини, бо він має відпочивати з газетою перед телевізором, поки всі інші мають його не займати і працювати.
Я Богданові й пояснювала і давала літературу читати, що особистий приклад – визначний у вихованні дітей, але все було дарма.
– Ти просто погана мати, – відказував він, коли я відмовлялася застосовувати примус в родині.
Тому я догоджала в результаті всім аби в хаті був просто мир і спокій.
Останньою краплею став ювілей Богдана, адже чоловік зажадав аби ми його провели у нас на дачі.
– А що? Ти приготуєш щось, ми зробимо шашлик, є де переночувати, наспіваємося, відпочинемо…
Як я не пояснювала, що краще в ресторані, тоді всі зможуть нормально відпочити. Так я натякала на себе, бо хотіла святкувати. А не стояти біля плити кілька днів.
– Слухай, ти можеш хоч раз зробити так, як я кажу, щоб не заперечувати мені? Це моє свято!
І я зробила так, як хотів чоловік: бігала навколо гостей без зачіски й макіяжу, то подаючи, то забираючи страви, підмітаючи розсипане і готуючи гостям місце для ночівлі.
Коли всі вляглися, а це було далеко за північ, я стояла посеред всього цього безладу і розуміла, що завтра з самого ранку маю це все мити і готувати сніданок, далі знову мити…
О шостій був автобус до міста, я зібрала сумку і поїхала ніким не помічена.
В тиші просиділа недовго, бо одразу в’язалися діти телефонувати, де те чи інше, чому мене нема і нема чистого посуду…
– Самі помийте, це не важко.
– Ми? Мамо, ми приїхали відпочити!
І тоді я наважилася поїхати за кордон. у мене було кілька тисяч євро на чорний день і я зрозуміла, що це він і настав.
Вибрала автобусний тур, завжди мріяла поїхати ще кудись, окрім Одеси. Телефон виключила, а чоловікові написала, що вернуся лише тоді, коли вони зрозуміють, що таке щоденна рутинна праця, для якої ніхто не створений і не народжений, яку треба просто зробити і це робити мають всі в родині, а не лише хтось.
Не думаю, що Богдану дійде за місяць чи два, але я вже бачу, що жити можна по-іншому, тому, якщо не по-моєму, то не буде ніяк і це стосується і дітей, і родичів.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
