Максим ріс швидко, і я щодня дивилася на його підвернуті штани, думаючи, де взяти грошей на нові.
Я брала додаткову роботу, ночами підшивала людям штани та міняла блискавки на старих куртках. Стара швейна машинка торохтіла на весь дім, і я постійно боялася, що Максим прокинується від цього стукоту. Але він спав міцно, згорнувшись під старою ковдрою. Я дивилася на його спокійне обличчя і думала, що вся ця втома нічого не варта порівняно з його майбутнім. Я віддавала йому найкращі шматки м’яса, купувала нові зошити, а сама роками ходила в одній і тій самій сірій кофті, у якої вже стерлися лікті.
Коли син перейшов до сьомого класу, я щодня чекала його біля шкільного ганку. Мені здавалося це природним, адже на вулиці рано темніло, а дорога пролягала через кілька доріг.
— Мам, ти навіщо знову прийшла? — запитав він одного разу, зупинившись за кілька метрів від мене, щоб інші хлопці не бачили. — Я сам можу дійти, хлопці сміються.
— Я ж турбуюся про тебе, Максиме, — відповіла я, намагаючись узяти його за руку, але він відсмикнув долоню. — Ти ж знаєш, яка раз зараз обстановка на вулицях. Я цілий день працюю, щоб у тебе все було, а ти соромишся власної матері.
Він опустив голову і мовчки пішов уперед. Увечері він довго сидів над книжками, а я ходила довкола нього, переставляла чашки, протирала пил із монітора, нагадуючи, як важко мені дається кожна копійка і як важливо, щоб він вивчився на інженера, бо це автоматично достаток.
Максим вчився добре, але вступити хотів на історичний. Ми сперечалися про це цілий місяць.
— Навіщо тобі ці старі папери? — казала я йому за вечерею, підкладаючи в тарілку картоплю. — Хто тобі за це платитиме? Будеш сидіти в архіві за копійки? Іди на будівництво або на проектування, там є гроші.
— Мені це подобається, мам, — тихо казав він, крутячи виделку в руках. — Я хочу читати, досліджувати, писати.
— А жити ти на що будеш? На мою пенсію? Я стільки років віддала, щоб ти мав нормальну професію, а ти хочеш усе викинути через якісь фантазії.
У результаті він подав документи на інженерний факультет. Я сама ходила з ним до приймальної комісії, перевіряла кожний підпис, стола поруч, коли він віддавав атестат. Мені здавалося, що це моя перемога і що я врятувала його від великої помилки.
Роки навчання минули швидко. Максим став дорослим чоловіком, вищим за мене на голову, але вдома все одно залишався моїм хлопчиком. Він повертався після пар, я розігрівала йому суп, ми обговорювали його викладачів, і я була спокійна. Мені здавалося, що наш світ ніщо не порушить.
Все змінилося на п’ятому курсі, коли він уперше запізнився на вечерю на дві години.
— Де ти був? — запитала я, виходячи в передпокій, як тільки почула клацання замка. — Суп уже тричі охолов, я не знала, що й думати.
— Затримався в бібліотеці, — сказав він, не дивлячись мені в очі, і швидко зняв куртку. — Там просто питали дещо по проєкту.
Але через тиждень він привів її до нас. Її звали Наталя. Вона була невеликого зросту, у довгому в’язаному шарфі, який кілька разів обмотував шию, і з великою шкіряною сумкою через плече.
— Добрий день, — сказала вона з порога, дещо ніяковіючи під моїм поглядом. — Максим казав, що ви гарно готуєте пироги.
— Добрий день, — відповіла я, не рухаючись із місця. — Я взагалі-то нічого не пекла сьогодні. Максим не казав, що ми чекаємо гостей.
— Ми лише на хвилинку, мам, — втрутився син, беручи її за рукав. — Нам треба забрати конспекти і ми підемо в парк.
— У парк? На вулиці вогко, ти тільки після застуди, — мовила я, переводячи погляд із нього на дівчину. — Могли б і вдома посидіти, якби хтось попереджав заздалегідь.
Наталя переступила з ноги на ногу, опустила очі і сказала, що їй краще піти. Максим вибіг за нею, а я залишилася стояти в передпокої. У грудях так тиснуло, що довелося сісти на табуретку біля дверей. Мені здавалося, що ця стороння дівчина просто прийшла і забрала в мене все, що я будувала роками.
Коли Максим повернувся, я сиділа на дивані у своїй кімнаті. На столі стояла склянка з водою.
— Навіщо ти так з нею? — запитав він, зупинившись у дверях. — Вона нічого тобі поганого не зробила.
— А ти про мене подумав? — викрикнула я, підводячись з дивана. — Ти приводиш у дім невідомо кого, навіть не спитавши мене. Я цілий день на ногах, у мене голова тріщить, а ти біжиш за першою ліпшою дівчиною. Вона перейде через твоє життя і піде, а я тут залишуся.
— Мам, припини, — сказав він втомлено, прикриваючи очі. — Мені вже двадцять два роки.
— Хоч тридцять! Поки ти живеш під цим дахом, ти повинен поважати моє здоров’я і мою працю.
Після цього випадку Максим став мовчазним. Він більше не розповідав про навчання, не ділився тим, як минув день. Повертався пізно, швидко вечеряв і йшов до себе. Я бачила, що він дістає свій телефон щоразу, як я виходжу з кімнати, і щось швидко пише. Це дратувало мене ще більше.
Через кілька місяців він сказав, що вони з Наталею збираються винаймати квартиру.
— На які гроші? — здивувалася я, складаючи рушники у шафу. — Ти ще навіть роботу нормальну не знайшов, тільки підробляєш на пів ставки. На що ви житимете?
— Ми вирішили, мам. Я взяв додаткові зміни на складі, нам вистачить на однокімнатну.
— Ти з глузду з’їхав. Навіщо викидати гроші на чужі кутки, коли у тебе є свій дім? У нас тут три кімнати, місця всім вистачить, якщо вже на те пішло.
— Ні, мам, ми житимемо окремо.
Вони зняли маленьку квартиру на околиці міста. Я їздила туди кілька разів без попередження, щоб привезти закрутки або перевірити, чи чисті у них вікна. Наталя завжди зустрічала мене стримано, пропонувала чай, але я бачила, як вона стискає губи, коли я починала переставляти посуд на її кухні або казати, що підлога вимита погано.
— У вас тут вогко, — казала я, оглядаючи кути в їхній вітальні. — Максим з дитинства схильний до бронхітів, а ти навіть килим не простелила.
— Ми провітрюємо щодня, — тихо відповідала Наталя, — І у нас тепло, батареї працюють добре.
— Та що ти розумієш у його здоров’ї? Я його сама про нього піклувалася, коли він щоночі кашляв, а ти тільки кілька місяців з ним живеш.
Максим у такі моменти зазвичай мовчав або виходив на балкон. Мені здавалося, що він просто втомився від усього цього і чекає, коли ми порозуміємося, але Наталя не хотіла поступатися. Вона поступово віддаляла його від мене. Він став рідше телефонувати, завжди описував усе короткими фразами: «Все добре», «Працюю», «Приїдемо на вихідних».
Навесні Максим завітав один.
— Мам, Наталя чекає на дитину.
Я опустила руки на коліна. У мене все всередині перевернулося. Мені здалося, що цей зв’язок тепер закріплено назавжди і я більше ніколи не поверну свого сина назад.
— Ви ж самі ледь кінці з кінцями зводите, — мовила я голосом, у якому не було жодної радості. — Яка дитина?
— Я знайшов нову роботу, в проектному бюро, — сказав він твердо. — Все буде нормально. Я просто хотів, щоб ти знала.
— Ну вітаю, — сказала я, підводячись, щоб прибрати зі столу чашки. — Сподіваюся, вона хоч готувати навчилася, бо тобі тепер за трьох працювати доведеться.
Після цього розмови наші стали зовсім сухими. Я чула від знайомих, що Наталя почувається не дуже добре, що їй важко ходити на роботу. Мені хотілося приїхати, подивітися, як вони там пораються, але Максим кожен раз казав по телефону, що їм нічого не треба і вони самі впораються.
У той листопадовий день ішов важкий, мокрий сніг. Я сиділа вдома сама, дивилася у вікно на порожній двір і відчувала таку самотність, від якої боліло в грудях. Мені здавалося, що син зовсім забув про мене, що він сидить зараз у їхній тісній квартирі, сміється з нею і навіть не згадує, скільки сил я в нього вклала.
Я набрала його номер.
— Максиме, ти де? — запитала я, намагаючись робити голос слабким і переривчастим.
— На роботі ще, мам, — відповів він, на задньому плані чути було гудіння комп’ютерів і чиїсь голоси. — Щось сталося?
— Мені зовсім зле, — мовила я, спираючись ліктям на стіл. — Серце так тисне, що не можу до кухні дійти. Приїдь, будь ласка.
У слухавці настала пауза. Я чула його важке дихання.
— Мам, Наталі сьогодні теж недобре, я збирався їхати до неї, їй казали сидіти вдома і не вставати.
— То вона вдома сидить, з нею нічого не станеться! А я тут одна на підлозі сиджу! Тобі що, важче до матері на годину заїхати? На пару хвилин хоч, подивися, чи я жива взагалі!
— Добре, — сказав він втомлено. — Зараз беру таксі і їду до тебе. Але я ненадовго.
Я швидко підвелося з табуретки, побігла до кухні. Дістала з морозилки фарш, який тримала на особливий випадок, витягла борошно. Замісила тісто, поставила сковороду на вогонь. Я вирішила насмажити його улюблених млинців із м’ясом, як він любив у дитинстві. Поставила на стіл чисту серветницю, дістала гарні тарілки з серванту, які ми витягали тільки на свята. Мені хотілося, щоб він зайшов, побачив цей затишок, відчув, як тут добре і спокійно, порівняно з їхньою орендованою халупою.
Коли в замку повернувся ключ, я якраз викладала останню порцію гарячих млинців на тарілку.
Я вибігла в передпокій, посміхаючись.
— Заходь, роздягайся! Дивися, що я приготувала, ще гаряче все!
Максим стояв у дверях. Його пальто було мокрим від снігу, волосся прилипло до лоба. Він дивився на мене, потім на світло з кухні, на стіл, вистелений білою скатертиною, який було видно через відчинені двері. У його очах не було ні радості, ні тривоги — тільки якась порожнеча.
— А ти ж казала, що тобі погано, — сказав він дуже тихо, навіть не знімаючи шапки.
— Та от… трохи відпустило, як узялася за справи, — сказала я, розводячи руками і намагаючись взяти його за рукав. — Заходь, посидимо, як раніше. Ти ж так давно у мене не був.
Він опустив погляд на мою руку, потім повільно відступив на крок назад, до виходу.
— Ти знову все вигадала, — сказано він, і його голос навіть не тремтів.
— Максиме, та я ж для тебе намагалася! Я ж хочу, щоб ти поїв нормально, щоб ми поговорили!
— Мені телефонували з лікарні, — сказав він, дивлячись мені просто в очі. — Наталю забрала швидка годину тому. Їй стало гірше, а я був тут, у таксі, бо ти казала, що тобі зле.
Я застигла на місці. Слова застрягли у горлі, я тільки ротом повітря вхопила.
— Максиме… — видавила я з себе.
Він нічого більше не сказав. Просто розвернувся, зачинив за собою двері і пішов сходами вниз. Я чула його важкі кроки, які лунали на кожному поверсі, поки не прогримнули вхідні двері під’їзду.
Наступного дня від знайомих я дізналася, що лікарям, на жаль, не вдалося допомогти малюкові. Майже тиждень вони провели в лікарні, а потім Наталя зібрала свої речі й поїхала до батьків у село. Повертатися до тієї квартири вона не захотіла. Відтоді вони з Максимом більше не жили разом.
Син повернувся на свою орендовану квартиру сам. Я намагалася приїхати до нього, стояла під дверима пів години, стукала, але мені ніхто не відчинив, хоча всередині горіло світло. Я чула, як там переставляють якісь коробки, але на мій голос ніхто не відгукнувся.
Пройшов рік. Я живу в цій самій трикімнатній квартирі. На кухні стоїть та сама швейна машинка, але я за неї майже не сідаю, бо болять пальці. Щовечора я сиджу біля вікна і дивлюся на двір, де ходять чужі діти з батьками.
Іноді я не витримую і дістаю телефон. Набираю його номер, довго слухаю гудки.
Одного разу він підняв слухавку. Це було місяці три тому.
— Максиме, — сказала я поспіхом, боячись, що він скине. — Я тут супу наварила, може, заїдеш? Чи, може, тобі гроші потрібні? Я трохи відклала з пенсії.
У слухавці була довга тиша. Я чула, як десь на задньому плані шумлять машини — мабуть, він ішов вулицею після роботи.
— Не треба мені нічого, мам, — сказав він голосом, у якому не було жодної емоції, ніби він говорив із чужою людиною. — Не дзвони сюди більше.
Після цього зв’язок обірвався. Перенабирати я не стала. З того часу, коли я дзвоню, мені відповідає тільки автовідповідач, який повторює одну й ту саму фразу про те, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.
Я не розумію, чому вони зробили винною мене? Невже він думає, що я маю перепрошувати за збіг обставин?
