Пригадую, що після тієї сцени в магазині, прийшла додому і сльози самі котилися рікою, я була впевнена, що ні з чим не справляюся, якщо я навіть не можу купити піцу.
Вдома мене чекав син і я розуміла, що єдине, що він буде їсти, то піца, але я не маю сили її приготувати, тому просто куплю готову. Подякувала Богу, що магазинчик біля дому ще працює, бо сили кудись йти не було.
І ось біля морозильної камери й сталася та пригода з пихатим чоловіком, ми обоє вхопилися за останню заморожену піцу.
– Віддайте мені піцу! Мені дитину треба нагодувати!
– Дитині таке не можна! Що ви за матір?
– Матір, яка працює! Віддайте!
– Ні, я теж хочу їсти, те, що ви жінка ще не дає вам право відбирати в мене шматок піци, тим більше, що я швидше за вас прийшов і її побачив!
І він її забрав. Я пішла геть, нічого у мене не виходить. Чоловік покинув, на роботі вічно зауваження, син з сусідкою зараз, ще й їсти зараз стій і готуй.
Поки я хлипала, сусідка налила мені чаю:
– Все добре. Андійко поїв, я ще й тобі напекла оладок, варення яблучне принесла. Не переживай ти так, все налагодиться.
– Та скільки можна вже чекати? Два роки минуло. А я й досі не можу життя впорядкувати.
– А ти не дивися на дати, а дивися на своє самопочуття. Не можеш і добре, зможеш – ще краще. Роби свою справу, а там буде видно.
– Щоб я без вас робила?
– А я без вас. Хоч таких онуків маю, а то не склалося в житті.
Мені справді з Ніною Петрівною пощастило, бо якби не вона…
Андрійкові вже десять. Він вміє собі зробити бутерброди, але від цього мені не легше, адже я завжди вважала, що мама має піклуватися про дитину. Сиділа вдома і куховарила, видумувала смачні рецепти, доглядала за домом. Але чоловікові я стала не цікава, от і пішов в нове молоде життя.
А мені сорок, без досвіду роботи, розгублена, здавалося, що нічого не вмію. Але ось на роботі вже два роки, стараюся себе зарекомендувати, аліменти, моя зарплата і жити можна.
Тільки не вмію я а себе постояти, ніколи не вміла, завжди слова запізно на думку приходили. От і з піцою не вийшло себе відстояти, і від цього стало геть кепсько, знову чоловік згадався і його слова: «Кому ти треба?».
Але на наступний день біля магазину мене окликнув чоловік:
– Пані, я вам винен піцу, повівся сам знаю, не гідно, просто голодний був і з рейсу, а що ще взяти, коли вже від бутербродів в горлі дере. Ось, візьміть, вже охолола трохи.
А мені стало так добре, що я таки себе відстояла, он, вибачаються люди і покликала в гості:
– В мене сьогодні борщ, Ніна Петрівна приготувала… Я теж дуже емоційна буваю.
І так ми познайомилися з Василем. Йому сорок вісім, має дружину і дітей, але вони за кордоном і вертатися не планують. Дружина вже поділила майно, каже, що там чоловіки кращі.
– Сказала, що я тут нікому не треба і їй теж, – переповів він.
Я розреготалася. Які смішні наші половинки, вже нам долю визначили, а ми взяли й зустрілися.
– Ти мені треба, – сказала я Василеві.
– А ти мені, – підтвердив і він.
Я знову куховарю на всю родину, вчу чоловіка і сина готувати, бо як піду в пологовий, то хто їм їсти готуватиме?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
