Не знаю чи рідного сина так би я виховала, бо вже перед собою бачила приклад багатьох дітей, адже я працювала вчителькою. Наче в школі були одні, а потім через роки і не впізнаєш. Та ж була історія з моєю сестрою

Ми з Вірою мали невелику різницю у віці, що там тих трьох років, але я себе вважала завжди старшою та мудрішою. Ще й мама завжди казала:

– Таню, ти за старшу.

Батьки нас обох любили і заради нас жили. Перша між нами відмінність сталася, коли мама привозила нас до бабусі з дідусем у село. Віра не хотіла їхати, їй подобалося в місті, а от я була в захваті від лісу, озера, любила слухати бабусині історії. А особливо мене вражали її руки, адже вони завжди щось робили – то перебирали квасолю, то чистили картоплю, то щось пекли, а бабуся наче окремо – спокійна і усміхнена.

Ми виросли і вивчилися. Віра вийшла заміж і пішла жити до чоловіка, а я жила з батьками і працювала в школі. Своє щастя так і не зустріла, хоч мені було вже тридцять років, а от у Віри з’явився малюк. Я була хресною мамою і не дуже мені сподобалося, як між собою живе Віра та її чоловік, ще й свекри теж не виглядали щасливими.

Тоді я запропонувала сестрі переїхати жити до мами з татом, а ті були не проти того аби няньчити онука.

Бабуся в селі давно потребувала допомоги, а мені на душі в місті ввесь час було неспокійно, а от в селі все геть по-іншому: тиша і благодать, якесь прийняття себе і світу. Може, я б так з міста не тікала, якби не моє нещасливе юнацьке кохання. Час від часу я бачила того хлопця чи з дружиною, чи з дітьми і краяла собі серце. А так, очі не бачать і серце спокійне.

В селі мені велося добре, бо й вчителювала і з бабусею було завжди спокійно. Але моє тихе щастя перервала звістка, що батьків раптово не стало.

А далі, як посипалося на мене – почула я, що сестра почала гуляти і чоловік від неї пішов. Я в місто до неї, а вона й на себе не схожа:

– Що, вчителько, прийшла мене вчити?

– Віро, ти чого? У тебе син, а ти язиком заплітаєш!

– Не твоє діло!, – виставила вона мене за поріг нашої квартири.

З того переживання і бабуся злягла. За кілька місяців і вона мене покинула. А сестра так і не приїхала попрощатися. Я тоді до неї і очі забула, що вона за короткий час зробила з квартирою. Застала я там компанію веселеньку, я тоді за Максимком шукаю очима, а він на балконі сидить.

– Пішли зі мною, Максиме,- сказала йому, а сестра нічого й не помітила.

Дитина жила зі мною, я водила його в школу, де й працювала, коли постало питання щодо опікунства, то мені вдалося все оформити на себе. Максим називав мене мамою чи не одразу, як я його забрала, коли ж я говорила, що треба поїхати в місто, то дитина на очах мінялася і я розуміла, що Віра сина втратила остаточно.

Навіть вчитися вже дорослим хлопцем він не хотів у місті, а вибрав райцентр і щодня приїздив додому. Я час від часу навідувалася до сестри і залишала їй гроші, хоч і знала куди вона їх подіне. Сестра ж не дякувала мені, не подумайте, ще казала, що я їй винна за сина і не відкуплюся цими копійками.

Що син оженився і живуть вони зі мною – пропустила повз вуха, жалілася, яка до неї доля була несправедлива, що від неї усі відвернулися…

А я знаєте про що думаю? Що доля була несправедлива до моїх чудових батьків, які так рано пішли, до моєї найкращої у світі бабусі, яка так само ще могла б пожити. А до неї? Я не знаю чи то доля була несправедлива, чи то сама Віра своїми вчинками наробила біди всім нам.

Єдина мені радість з цього, що Максим дуже хороший син і чоловік для своєї дружини і буде прекрасним батьком для своїх дітей. Я це вже ясно бачу.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page