Не знаю, що на мене найшло, вже й сама шкодувала, що так вчинила, але все одно думала, що першим має перепросити Павло, бо він перший почав.
А діло було так, сиджу я на кухні та ліплю вареники, як телефонує мені подруга:
– А чим ти зайнята, – питає, – що ти чоловіка не пильнуєш?
– Тобто?, – я не знала про що вона.
– Та я його щойно в кафе з якоюсь жінкою бачила, регочуть аж гландів видно. А дивляться так один на одного, наче нікого навколо не існує. Ти б пішла та подивилася.
– Дякую, – тільки й сказала я, бо поняття не мала з ким Павло.
Довго думала чи телефонувати чи ні, якщо зателефоную, то одразу зрозумію, чи він має почуття до цієї жінки і вирішила не телефонувати, почекати.
Чекала я до півночі, коли з’явився щасливий чоловік, пішов в душ і ліг спати в іншій кімнаті.
Ми тридцять років разом, можемо й нарізно спати, але сьогодні то був особливий для нього день.
Ледве я ранку дочекалася, не знаю чи й спала, а зранку вже й вирішила розпитати, з ким це він так веселився.
– То хто вона?, – питаю одразу, бо ж мені не терпиться.
– Та однокласницю зустрів, посиділи, минуле згадали.
– До ночі, бачу, згадували.
– Та просто так сталося, що вона перебрала і прийшлося її додому везти. Жалілася на життя, на чоловіка, що все проминуло, а вона й щаслива не була.
– То ти її ощасливив?
– Та ні, кажу ж, що просто провів.
– Добре.
В мене теж був план і на наступний день я прийшла поза північ.
– Де ти ходиш? Ще й слухавку не береш? Я всіх подруг обдзвонив, а тебе нема.
– Знаєш. Я шкільного товариша зустріла, так гарно посиділи. Молодість згадали, що навіть йти додому не хотілося.
– Що ти говориш? Для чого ти це робиш?
– А що? тобі можна, а мені ні?
– Я ж тобі кажу, я просто її підвіз.
– А я не просто, я ще й завтра з ним зустрінуся.
– Ну, знаєш, я тоді теж не буду тебе в хаті чекати!, – і чоловік гримнув дверима.
Звичайно, що свекруха мені подзвонила, що він у неї, але я не думала відступати, хай знає, що я не буду після стількох років таке поводження з собою толерувати. Минув і день, і тиждень, а Павло не вертається і не телефонує. Я теж не дзвоню, а сама вже й думаю, що я таке наробила. Звичайно, що я не була ні з яким однокласником, а в куми вдома, вона сказала Павлові, що мене нема, коли той телефонував.
І треба було мені того? ну сказав, що нічого не було. то треба було повірити – вже такі думки мені в голову лізуть, але не телефоную.
Отак ми місяць не говорили один з одним, як тут донька телефонує, що вона привела на світ донечку і сказала, щоб ми її зустріли з виписки.
Нарешті причина для дзвінка, я набрала Павла і попросила приїхати і все обговорити.
– Я не хочу аби Леся знала, що ми не жили разом, ще буде хвилюватися і молоко пропаде.
– Так, я так само вважаю, – погодився Павло.
І так він вернувся в квартиру і я вкотре переконалася, що з ним мені спокійно і затишно, навіть, якщо ми ще й не перепросили один одного, але вже говоримо про онучку та про подарунки.
Ми поволі, але йдемо до примирення, бо наша Златка така красуня, що я хочу бути для неї найкращою бабусею, а Павло найкращим дідусем.
Так, що отак нас помирили діти, самі того не знаючи.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
