Недільного ранку я не бігла. а просто летіла у дім матері. Новина, яку мені оце щойно сусідка переповіла, перекинула мій світ догори ногами і добряче ним струсила. Після усього того, що мій брат накоїв і через що з його ласки моя мама пройшла, та дозволила йому жити у її хаті, придбаній на мої ж гроші.
Ото тільки ледачий нашу сім’ю п’ять років тому у зубах не носив селом. ну а як. коли мали такий привід побалакати і позловтішатись. нарешті Довгані отримали своє. Тепер знатимуть, як носа дерти, що у них дім у селі найкращий, та двір найбагатший.
Мої тато і мама все життя пропрацювали на керівних посадах. Тато був директором місцевого заводу цукрового. а мама була комірником. так, ми ніколи не жили бідно і дріб’язок у кишенях не рахували. Могли собі дозволити і відпочинок і авто найкраще в селі. але все те було зароблено власним розумом і працею. Не тримався б тато свого місця 20 років, якби був поганим господарем, чи не так? Та й мама уміла крутитись, тож не дивно, що ми у селі жили чи не найкраще.
Я отримала освіту, певний час жила у місті. але після розлучення із чоловіком повернулась в село. Пішла вчителювати у місцеву школу, швидко обійняла посаду директора. У місті здавала квартиру, тут мала гарну посаду і добрий заробіток, тож узе за два роки з’їхала з дому батьків і оселилась зі своїм співробітником у власній хаті. нині я заміжня. маю гарний дім, трьох діточок і улюблену роботу.
Брат же мій із дитинства був вітрогоном. Батьки душу в нього вкладали, робили все. аби він став людиною, однак він усе приймав. як належне і не вмів нічого цінувати.
Ще мали ми надію на те, що побравшись із Світланою він за розум візьметься. але де його узяти, як не було? Три роки сяк так пожили і розбіглись у різні боки. Залишився брат сам господарювати у подарованій батьками квартирі двокімнатній.
Про те, що він зв’язався із не надто хорошою компанією, тату знайому розповіли. Намагався він брата мого витягти, навіть почало виходити, але раптова недуга підкосила мого батька. А коли не стало тата, так брат і геть пустився берега. Квартиру пустив за вітром уже за кілька місяців, а потім переїхав до мами нашої.
Той період я згадую і здригаюсь, адже брат мій втратив і руль і педалі. Мама намагалась не жалітись, але що у селі буває таємницею. та й речі виносити він почав. Прямо квест: він обміняє. а я біжу забирати, для того щоб через кілька днів він знову виніс.
Скільки разів я маму просила виставити його, але вона шкодувала синочка свого:
— Він моя дитина і я боротимусь за нього до останнього свого подиху. На те я й мама.
Зрештою, за вітром мій брат і дім наш родинний пустив, заснув і не зачинив дверцята в котлі. Диво, що обоє живі залишились. На ранок його вже й слід простиг, а от я, втім, як завжди, мусила опікуватись мамою самотужки.
Що то таке, коли доводиться життя із нуля починати у сімдесят у новій хаті, зрозуміє лиш той, хто через подібне пройшов. Мамі важко давалось розуміння, що оця глиняна хата тепер і є її домом. Все що вони із татом за життя заробили, що відклали, було стерто і перетворилось на згарище. Я підтримувала її як могла, але бачила, що вона дуже здає.
П’ять років відтоді минуло. Про брата свого я нічого не чула, мама моя жива і слава всевишньому ще досить таки здорова і жвава. Вона вирощує квіточки, тримає кізоньку, курочок. Вона навчилась жити у новій для себе реальності на одну пенсію, хоч спершу у неї виходило не дуже. Звісно, я допомагаю, але вона горда, ото лиш хліб і прийме, доводиться хитрувати і потай їй крупи приносити, чи ще які продукти.
І ось, у неділю минулу моя сусідка раптом повідомляє. що у мами моєї на подвір’ї уже другий день мій братичок рідний ходить павичем. Я летіла так, що ніг не відчувала. Бігла рятувати маму рідну і виставити свого братика за двері, але мамині слова мені мов відро крижаної води були:
— Ти що тут улаштувала? – мовила вона дивлячись на мене з-під лоба, – Що би там не було у минулому, але він мій син. Хочеш, аби він звідси пішов, то й я вийду, мені не звикати все втрачати, ти знаєш. А ще раз почую, що ти будеш його попрікати і казати, що живе у твоєму домі, то я ліпше під парканом віку доживатиму, ніж таке слухатиму. Не дозволю рідним дітям чубитись. Не для того я вас у світ приводила.
Пішла я звідти мало не плачучи. Мама ніби й не пам’ятала через що з милості братика нам довелось пройти. Усі ті події з її пам’яті начисто змили слова “він мій син”.
Бачила я брата в селі, стала з ним поговорити “по душам”, а він дивиться зверхньо і каже так спокійно:
— Я до мами приїхав. Не до чужої людини. Заспокойся, сестро, все буде добре.
Я місця собі не знаходжу уже який день. Поки в них все добре, брат робить усю чоловічу роботу, поводиться добре, і старих друзяк оминає, але чи надовго це все?
Мені так шкода нашу маму, вона й так багато чого пережила. Чи витримає ще?
Як мені бути, як захистити свою маму?
28,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
