fbpx
Історії з життя
Недовгим було її щастя з Романом. Після скорочення на роботі подався на заробітки. Двічі привозив непогану копійку. На третій раз привезли – самого.

Весь вечір Віра не знаходила собі місця. І треба ж було їй купляти саме цей номер газети, щоб тепер гадати що діяти?

Син Андрійко, нахнюпившись, мовчки спостерігав за мамою. Він іще не бачив її такою пригніченою і роздратованою. А коли мама плаче – йому й самому хочеться плакати. Хлопчик раз-по-раз поглядав на годинника. Швидше б розпочався улюблений мамин серіал – тоді Андрійко залізе до неї на канапу. Притулиться міцно-міцно і все буде так, як кожного вечора – їм завжди добре удвох, пише газета “Наш день”.

Хлопчик марно плекав надію – в той вечір екран у їхній квартирі так і не засвітився і він згорнувшись їжачком один заснув на
канапі.

Віра тихенько роздягнула сина, подумки побажала йому «на добраніч» і в котрий раз взяла в руки сьогоднішню газету. Десь з
глибини душі викотився незримий клубок, не давав їй дихати – на першій сторінці великі літери кричали: «Просимо допомогти! Важкохвора дитина, терміново потрібна операція за кордоном. Необхідні великі кошти…»

Сумніву бути не могло – біда спіткала його хлопчика, його сина. Усе збігається – вік дитини, прізвище, імена батьків Михайло і Світлана.

Ох, ця Світлана… Колись обидві вони гадали, що їхня дружба – на усе життя. Дівчата жили по-сусідству, разом сиділи за однією партою, разом вступили до технікуму.

Віриних батьків не стало в автопригоді, коли вона була ще зовсім маленька. Дівчинку виховувала бабуся, яка душі не чула в
онуці. Одного разу бабуся не вийшла зустрічати Віру з автобуса. Страшне відчуття стисло її. «Заспокойся. Може бабуся
здрімнула чи годинник забарахлив» – розраджувала її Світлана.

Разом вони вийшли на Вірине подвір’я. У дворі голосно скавулів собака, птиця і досі була зачинена. Віра зблідла, сльози горошинами побігли з її очей. Збагнула: сталося те, чого вона завжди боялася.

Хтозна, чи пережила б вона те що не стало бабусі – єдиної близької людини, якби не Світлана, її родина. Тепер її мама щотижня готувала сумку на двох. На подругу Вірі справді пощастило. І це знали усі.

Іноді Віра навіть заздрила Світлані. Прагнула бути схожою на неї. У Світлани були синіпресині очі із закрученими віями, розкішне хвилясте волосся, витончений стан.

Весела, рухлива Світлана була душею будь-якої компанії. Давно хлопцям голови морочила, а Вірі соромно зізнатися, що справжнього поцілунку у неї ще й не було.

У той травневий вечір духмяно пахнув бузок. «Залишай свої справи, подруго. Будемо «щастя» шукати», – Світлана принесла в
кімнату цілий оберемок фіолетових галузок. Вони з’їдали зірочки по черзі, ділили «щастя» на двох.

П’янкий бузковий аромат надихнув подруг на відверту розмову. «Я мрію про кохання – велике, справжнє», – вичерпувала Віра
зі схованки свої дівочі жадання.

«Хто ж не хоче такого?» – погоджувалася Світлана. Слова Віри не виходили їй з голови. Ще б пак!

Завжди замкнута, вона здивувала Світлану, котра вперше заговорила про любов. Варто допомогти їй. Тільки як? Скоро у Віри – день народження. Може, б організувати подрузі свято?

Світлана довго фантазувала над Віриною зачіскою, віддала їй своє улюблене плаття. Віра не розуміла, що таке замислила подруга, допоки у їх кімнаті не з’явилися друзі з букетом червоних троянд. Погасли вісімнадцять свічок, звучала таємнича
мелодія білого танцю. «Відважся і запроси когось», – шепнула їй Світлана. Раптом Віра відчула чийсь пронизливий погляд. Михайло, їх однокурсник, наче прикипів до неї очима… Давно розійшлися гості, а Віра і Мишко, ніби заворожені, стояли посеред кімнати в обіймах чарівної мелодії…

Перший поцілунок, такий жаданий. Десь поділася Світлана. Михайло долив у келихи шампанського. Губи у нього солодкі, гарячі. Сміливішими стають руки. І слова його лагідні і красиві, від яких обертом йде голова. Ось воно яке – воно справжнє кохання.

Цього року Віра уперше не зраділа студентським канікулам – у самотній хаті її ніхто не чекав.

«У нас жити будеш», – запропонувала Світлана. Проте Віра відмовилася – останнім часом вона кепсько себе почувала. Може, тому, що переживала через тимчасову розлуку з коханим? Зрештою, погодилася на тім, що Світлана з Михайлом будуть її навідувати, а там – може, й передумає Віра…

Світлана завітала до неї уже через тиждень. Привезла продуктів. Згодом вечірнім поїздом приїхав Михайло. А якось приїхали вони разом, удвох. Вірі чомусь було неспокійно на серці. Відганяла марудні думки, а вони знову і знову обсідали голову: чому разом?

На зелених крилах відлітало літо. Усього кілька днів залишилося до початку навчання. Враз у Віри виникла блискавична ідея
зробити Світлані сюрприз – вона оновить їх кімнату. Наступного тижня вона уже наклеювала на стіни яскраві шпалери, всіяні синіми волошками. Тепер у їхній кімнаті цілий рік буде літо. Уявляла, як буде здивована Світлана, як вихвалятиме її перед Михайлом.

Віра милувалася своєю роботою. І зауважила, що ваза на столі – порожня. Вийшла у двір зірвати айстр для букета. Нахилилася над клумбою і ледь не зомліла. Згадала – це не вперше паморочиться їй у голові. А що – коли?..

Усю ніч не стулила очей. Вранці зібралася до лікаря. З жіночої консультації несли Віру крила. Бігла вулицею, як у дитинстві, не минаючи калюж. Підставляла щасливе обличчя дощовим краплям. У неї буде маля! Їхня з Михайлом дитина! Ото вже зрадіє коханий. А Світлані вона ще нині розкриє таємницю. Скоро буде її автобус.

Того вечора довго світилися у їхній кімнаті. Віра даремно чекала подругу – Світлана так і не приїхала. Михайло теж не зателефонував. Вранішню радість спопелили сумніви і побоювання, щоб у таку тривожну для неї мить вона не зосталась одна.

Наступного дня заледве зібралася на навчання. По дорозі побачила їх удвох – Світлана і Михайло несли разом сумку, повну
всякої всячини і весело сміялися. Від несподіваної картини Віра ніби закам’яніла. Пригнічена повернула додому – не хотіла, щоб хтось бачив її гіркі сльози.

Чутки долетіли швидко – Світлана і Михайло одружуються. Господи. А як же вона? А їхня дитина? Не спала, не їла, ходила,
як у тумані. Щохвилини її мозок пульсував страшне слово – зрадив, зрадив! І з ким? З найкращою подругою. Треба щось робити. Але що? До кого їй, сироті іти?

Є, щоправда, у Михайла друг Роман. Хороший, здається, хлопець. Що, як відкритися йому і тоді, можливо, той спам’ятає Михайла?

Всю дорогу Віра збирала потрібні слова, а зустрівшись з Романом, не могла їх вимовити – розридалася.

Роман зрозумів усе без слів. Витер їй сльози, ніжно пригорну до себе: «Благаю, не плач. Цим лиш нашкодиш дитині! Повір – любитиму вас обох». Душа її розтанула, як сніжинка від тепла, що випромінювали Романові очі.

Та недовгим було її щастя з Романом. Після скорочення на роботі подався на заробітки. Двічі привозив непогану копійку. На
третій раз привезли – самого.

…Стрілка годинника давно забігла за опівніч, а Віра у сотий, тисячний раз перечитувала слова, які вже знала напам’ять.

Навіщо воно їй? Яка їй справа до чужого горя? А їй хіба легко одній з дитиною?

Чомусь згадалося, як разом із Світланою вони шукали «щастя» у бузковому галуззі, як ділили його на двох. Ніби передбачали… Віра уявила, як тепер важко Михайлові, як від безсилля побивається Світлана. Вночі їй приснився страшний сон. Ніби шукає вона свого Андрійка. Тільки голос його чує, а сина – нема.

Прокинулася від тремтіння в усьому тілі. На канапі солодко спав Андрійко – гарненький, здоровий хлопчик. Не помітила і сама, як почала збиратися. Цікаво, о котрій годині відчиняється банк? Здається, у восьмій ранку…

Автор: Марія МАЛІЦЬКА

facebook