Ми зупинилися біля скляних дверей ресторану, де ще з вулиці було чути гомін і сміх. Я трохи нервувала перед цією зустріччю випускників. Ми не бачилися п’ятнадцять років, і кожна з нас прийшла зі своїм досягненнями, зі своїми історіями. Неля йшла поруч мовчки, вона була якась похмура, ніби робила мені величезну послугу тим, що погодилася прийти. Я намагалася заговорити з нею про наших дівчат, згадати, як ми разом готувалися до заліків, але вона лише коротко відповідала і дивилася собі під ноги.
Ми колись дружили, жили в одній кімнаті в гуртожитку і я думала отримати від неї більш теплу зустріч.
У залі вже зібралася майже вся наша група. Люди обіймалися, гомоніли, вигукували імена, знаходили свої місця за довгим накритим столом. Ми сіли скраю, і перші пів години все йшло спокійно. Ми вечеряли, слухали розповіді інших про роботу, про переїзди, про дітей. Та я бачила, як Неля постійно оглядала вхідні двері, ніби когось шукала очима серед тих, хто ще не прийшов.
Коли черга розповідати про своє життя дійшла до мене, я сказала, що працюю, маю родину і волонтерю раз в місяць в притулку для тварин. Я не встигла договорити, як Неля раптово встала з-за столу. Її стілець із гучним тріском відсунувся назад, і всі присутні враз затихли. Вона дивилася на мене з такою важкою злістю, що мені стало страшно.
– Ти взагалі слухаєш себе? – голосно сказала Неля, і її голос аж тремтів. – Ти сидиш тут і вдаєш, що нічого не сталося, що ти така правильна й добра.
Я спалахнула, відверто не розуміючи, чому вона згадала про це саме зараз, при всіх.
– Нелю, ти про що? Заспокойся, давай вийдемо на вулицю і поговоримо, якщо щось не так.
– Ні, ми поговоримо тут, – вона стиснула кулаки і нахилилася до мене через стіл. – Ти мені все життя зіпсувала. Ти тоді, на тому святі, навмисно все сказала, щоб мене з ним розсварити. Ти наговорила на нього капостей, нагородила якісь дурниці, а я була дурна і послухала тебе. Через тебе я зараз живу з людиною, яку не кохаю.
Всі навколо мовчали, переглядаючись між собою. Мені стало так неприємно, що спина вкрилася холодним потом. Я підхопилася зі свого місця, взяла її за рукав і вивела через бічний вихід на терасу, де нікого не було.
На вулиці вечірнє повітря трохи охолодило мої щоки, але всередині все кипіло. Неля стояла біля перила, спершись на них руками, і важко дихала. Вона дивилася на мене так, ніби я була її ворогом.
– Навіщо ти це робиш? – запитала я, намагаючись говорити тихіше. – Навіщо ти влаштовуєш сцену при всіх?
– А що мені робити? – вона розвернулася до мене. – Я п’ятнадцять років ношу це в собі. Я щодня дивлюся на свого чоловіка, на свою дитину і згадую той вечір. Ти тоді підійшла до мене в ресторані й почала казати, що він якийсь не такий. Ти просто заздрила моєму щастю, от і все. Ти хотіла нас розлучити, щоб мені було так само погано, як тобі.
Ці слова зачепили мене. Я ледве пам’ятала той вечір. Це було літо, перед самим закінченням четвертого курсу. Вадим запросив Нелю на своє двадцятиріччя до ресторану. Вони тоді зустрічалися вже понад рік, і вона без тями в нього була закохана. Неля вмовила мене піти з нею за компанію.
Тоді в ресторані всі танцювали, було весело. Вони з Вадимом майже не відходили один від одного, стояли в центрі залу, про щось шепотілися. Я сиділа за столом сама, бо нікого з тих людей не знала, і почувалася зовсім чужою. Я просто спостерігала за ними збоку. Коли Вадим підняв руку і поклав її Нелі на плече, я помітила на його правиці, що шкіра там була стягнута і виглядала незвично.
Пізніше, коли ми зібралися йти додому і вже вийшли з ресторану, Неля спитала мене, як мені вечір. Я просто щиро сказала те, що побачила, без жодного злого наміру. Я просто запитала її, чи вона бачила ті шрами на його руці, бо раніше він завжди ховав кисті в кишенях або носив сорочки з довгими рукавами. Я не казала нічого поганого про його характер чи про їхнє майбутнє.
– Нелю, схаменися, – сказала я зараз, стоячи на терасі. – Що ти таке кажеш? Який наклеп я на нього навела? Я просто спитала тебе тоді, чи ти бачила, що в нього з рукою. От і все! Я більше не сказала жодного слова. Я не казала тобі кидати його чи бігти заміж за першого ліпшого.
– Ти це сказала з таким тоном! – вигукнула вона, і в її очах з’явилися сльози. – Ти посіяла в мені цей сумнів. Я була молода, дурна, злякалася, що люди будуть на нас дивитися, що будуть тицяти пальцями. Я після твоєї фрази цілу ніч не спала, а потім пішла й сказала йому, що ми більше не можемо бути разом. Я зрадила його через твої слова!
– Це було твоє рішення, Нелю, – відповіла я, відчуваючи, як у мені росте обурення. – Твоє і тільки твоє. Якщо ти його справді кохала, як ти зараз кажеш, то хіба якась звичайна фраза подруги могла все руйнувати? Хіба опік на руці міг щось змінити, якби ти дійсно цінувала ваші стосунки? Ти сама прийняла це рішення, бо тобі тоді було важливіше, що подумають інші, а тепер шукаєш винного.
Неля відвернулася від мене і міцно обняла себе за плечі. Вона мовчала, і я бачила, як тремтять її спина. Мені було шкода її, але водночас я відчувала величезну образу. Всі ці роки вона тримала на мене злобу за те, у чому я взагалі не була винна.
– Я вийшла заміж просто з розпачу, – тихо мовила вона, не дивлячись на мене. – Ми просто живемо в одній хаті. У нас росте малий, ми розмовляємо про якісь побутові речі, про покупки, про город, але там немає нічого з того, що було з Вадимом. Я щодня прокинуся і думаю, як би все склалося, якби я тоді не послухала тебе і не пішла геть.
– Ти знову перекладаєш усе на мене, – сказала я, зробивши крок до неї. – Ти сама вискочила заміж, сама вирішила так жити. Я взагалі після того випадку намагалася з тобою поговорити, але ти сама від мене віддалилася. Ти перестала піднімати слухавку, перестала зустрічатися. Я навіть не знала, що ти виходиш заміж, поки мені дівчата з групи не розказали.
– Бо мені соромно було тебе бачити! – знову спалахнула вона, обернувшись. – Мені було соромно за те, що я так швидко змінила своє життя, і соромно за те, що я злякалася тих твоїх слів. Але якби ти тоді мовчала, якби ти не звернула мою увагу на ту його руку, я б навіть не замислилася. Ми б одружилися, і все було б добре.
Я зітхнула і похитала головою. Розмова заходила в кут, з якого не було виходу. Кожна з нас бачила ту ситуацію по-різному, і жодні докази не могли переконати Нелю в тому, що її власні вибори робила вона сама.
– Я не мала на увазі нічого поганого, Нелю. Я просто поділилася спостереженням. Я й уявити не могла, що ти сприймеш це як привід кинути людину.
– А ти мала думати, перед тим як казати, – відрізала вона. – Ти завжди була такою: покажеш пальцем на щось, а потім робиш вигляд, що ти ні при чому.
Ми стояли на терасі в повній тиші. У залі ресторану знову заграла музика, люди ділилися своїми успіхами, а ми тут розгрібали давні образи, які нікому вже не могли зарадити.
Неля швидко витерла щоки долонею, поправила волосся і повернулася всередину. Я залишилася на терасі ще на кілька хвилин, щоб перевести подих.
У голові крутилися її звинувачення. Я дійсно сказала їй про руку, бо вона мені кинулася в очі. Але я й подумати не могла, що ці декілька слів стануть для неї виправданням, щоб завершити власні стосунки, а потім роками звинувачувати в цьому мене.
Свято тривало ще кілька годин, але колишня невимушеність зникла. Кожна з нас залишалася зі своїми думками, і цей вечір вже не здавався таким теплою зустріччю давніх друзів, як ми планували на початку. А ви як гадаєте, я винна, що життя Нелі так склалося?
