fbpx

– Нема Ліди?, – за щораз питала мама, а я просто не знала, що казати. Спочатку брехала, що нема квитків і вона не може приїхати, далі сказала, що залагоджує всі справи і от-от з’явиться. Мама ще трималася, я розуміла, що вона хоче востаннє побачити свою улюблену донечку, попрощатися або просто знати, що з нею все добре

До мене такого ставлення не було ніколи. Навіть тоді, коли я її доглядала, то вона сприймала це як належне і ні дякую, ні ніжності – звична буденність. Все в вікно та в вікно чи нема в воротях Ліди.

Я була старшою на кілька років, але мала татів характер, спокійний і виважений, а от Ліда завжди хотіла бути в центрі уваги, веселунка і щебетушка. Вчителі хвалили її за артистизм, а мене за знання, проте мамі більше подобалося те, що Ліда гарно розказує вірш на концерті, ніж те, що у мене гарні оцінки в щоденнику.

Далі Ліда вирішила вступити на артистку:

– Їдь, дитино, їдь, – казала мама Ліді, – Ти моя гордість.

А на наше з татом німе питання, мовляв, яка з неї артистка, відповідала:

– Треба мати характер аби в люди вибитися. У тебе, Марто, його нема і не буде. Ти як батько.

Але Ліда не так вчилася, як веселилася. Вона навіть не приїхала і не сказала, що там заміж вискочила і вже чекає дитину.

– Якось то все не по-людськи, Ірино, – казав мамі тато, – Ми ні жениха не бачили, а вона ще й нічого нам не сказала.

– Та чого не сказала?, – захищала Ліду мама, – Он телеграму прислала перше, а тепер і фото весільне.

Це мама їхала до Ліди в столицю аби няньчити дитя, бо та мала здавати екзамени. Тулилася на кухні в їхній малесенькій квартирі та ще встигала там все прибирати та готувати.

Це мама забирала онука, коли у них з чоловіком були гастролі чи репетиції і та дитина практично у нас жила місяцями. Ліда не їхала по сина, а дзвонила, щоб його передали на поїзд чи автобус, як бандерольку.

Але мама так гордилася, що вона артистка, хоч і без якоїсь значної ролі:

– То все блат навколо, а вона виб’ється, от побачите!

Потім Ліда розлучилася і переїхала в Америку і саме мама поїхала до неї, щоб глядіти її нових дітей від другого чоловіка.

– Там нема коли сидіти – все треба працювати, щоб грошей заробити. Хай йде. Вона ще там в люди виб’ється!, – казала нам.

Мами не було п’ять років, думаю Ліда просто її довше не витримала, бо мама приїхала доволі сумна. Ми все розпитували як там Ліда, діти, але вона про все говорила в кількох словах.

Напевно я придираюся, але до моїх дітей вона не мала стільки ніжності, а все про Лідиних говорила: як виросли, як вчаться, як їхнє здоров’я…

Коли мама захворіла, то я Ліді одразу подзвонила і сказала, щоб вона приїхала, бо мама її дуже чекає.

– Справи й справді такі серйозні, – спитала вона мене.

– Так, десь місяць.

– Ти серйозно? Та я не встигну тут все залагодити і приїхати. Тим більше, а як не встигну приїхати, то вийде, що я даремно витратила гроші на квитки.

– Лідо, ти можеш хоч раз в житті подумати про когось, крім себе?

– Ти не знаєш, як тут справи робляться! Ніколи зі свого села не виїжджала і будеш мене вчити?

Я виключила зв’язок. Все життя живеш аби за тебе матері не було соромно. А вона й не цінує. Зате доньку, яка всі правила порушала – любить до безтями.

Можете мене судити, але я втішилася, коли Ліда не приїхала. Я бачила, що матері дуже неприємно, розуміла, що вона зараз вивчає то урок, який мала пройти давно. Просто зараз уже немає часу на якісь висновки.

– Лідо, Лідо, – кликала вона і я сказала їй «Я тут…».

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page