fbpx
Історії з життя
Нещодавно, майже біля мого будинку перестрів мене незнайомий юнак. Трохи знічено запитав, чи не знаю я чоловіка, на прізвище… і називає моє! Я йому відповів, що це я і є, але в чому справа? На що він повідомив, що шукає батька, зі слів мами, з такими-то прізвищем і адресою. Я відказав, що не маю до подібних справ ніякого стосунку. Хлопець ще більше знітився, вибачився і пішов. І раптом до мене дійшло: очі хлопця, то ж були очі Люби! Він її і… мій син!

Невипадкові випадковості, такими рясніє наше життя! Залишається тільки здогадуватися, як склалося життя Люби, яка багато років чекала на свого випадкового супутника!

…Потяг натужно стукотів колесами і пихтів так запекло, ніби з усіх сил тікав від важких хмар, що грізно сунули слідом. Між пасажирами затишного купе тяглась некваплива бесіда. Зачепили і тему швидкого кохання.

– Я краще розкажу вам про його наслідки, – запропонував один із пасажирів, приємний чоловік середніх літ. – Було це більше 20 років тому. Тоді, ще при Союзі, їздили на північ: за «довгим рублем», який манив ледь не кожного. Я туди завербувався. Отож, їхав після відпустки з дому, з України…

– Початок літа, північний напрямок не популярний, пасажирів негусто, – розповідав чоловік. – В купе зі мною їхала премила дівчина років 19, відрекомендувалась Любою. Хтось вірить в такі історії, хтось – ні, але сталось саме так: як глянула вона на мене своїми велетенськими карими очима, то наче розрядом пронизала. Про роботу я вже, звичайно, не думав: все тoнув і тoнув у тих прекрасних очах.

Разом ми їхали майже цілу ніч і все про щось говорили. Про що саме? І про все, і ні про що. Бо слова не мали значення. Були тільки очі: сором’язливі і палкі водночас. І коли потяг заскреготів гальмами на її станції, переді мною стояли тільки ті очі: розгублені, повні відчаю і благання, та вже такі рідні! Звичайно, я зійшов разом з нею…

До її села ще треба було добиратись пішки, але розпочалась така гроза, що про дорогу додому годі було й думати. Підхоплені поривом вітру, ми вскочили до станції. Старенька стрілочниця співчутливо вислухала нашу історію про «молодят, які поспішають на власне весілля», позітхала, і, робити нічого, запросила на нічліг до себе додому (хатинка її тулилась поблизу) , а сама пішла добувати зміну.

І коли ми залишились удвох, під той гуркіт гpому й розpяди блиcкавиць, почалось таке шaлeнство нiжності, що досі, як згадаю, подих перехоплює.

На ранок сумління, звичайно, повернулось: на роботі ж хлопці за мене віддуваються. Ми обмінялись адресами, попрощались і поклялись зустрітися і бути разом завжди.

З найкращими намірами щодо наших подальших стосунків я поїхав на свою північ. А там все закрутилось не так, як гадалось: жінка, з якою я зустрічався без особливих планів, як виявилась, при надії. Залишити її в такому стані я не міг. Думав: з’явиться дитя, трохи піднімемо дитину, а далі все їй поясню – і поїду по свою Блискавку. Але донька з’явилась на світ дуже хвоpoбливою, митарства в пошуках лiку витравили всю лірику. Переросла дівчинка свої бoлячки десь після десяти років. А на той час я вже і з дружиною звикся, і заповітну адресу загубив, та й Блискавку свою вже уявляв заміжньою – навіщо ламати те, що вже склалось? Тільки в душу часом, особливо в грозу, таке находило…

І ось, зовсім нещодавно, майже біля мого будинку перестрів мене незнайомий юнак. Трохи знічено запитав, чи не знаю я чоловіка, на прізвище… і називає моє! Я йому відповів, що це я і є, але в чому справа? На що він повідомив, що шукає батька, зі слів мами, з такими-то прізвищем і адресою. Я відказав, що не маю до подібних справ ніякого стосунку. Хлопець ще більше знітився, вибачився і пішов. Подумки поспівчувавши юнакові, я безтурботно прямував своєю дорогою. Погода була ніби нічого, аж тут, дійсно серед ясного неба, – хмари, грім, блискавка…

Блискавка! Телепень! Нарешті до мене дійшло: очі хлопця, то ж були очі Люби! Він її і… мій син!

Читайте також: Ледь доперла Катерина важкі клунки на восьмий поверх. Та на тому її негаразди не скінчилися. На дзвінок у двері ніхто не обзивався. Дві години сиділа жінка на сумках, доки діждала доньку. Ледь впізнала: Ірина пофарбувала волосся в яскраво-рудий, аж очі їв, колір, вихудла, одні очі залишилися, а в руках тримала довжелецьку цигаpку… Дочці від здивування мову відняло. — Мамо, це ти?! – нарешті прорвало. – Як?! Звідки?!

Я ошелешено кинувся на місце нашої зустрічі – нема! На вокзал, до готелю – ніде хлопчини не було. Ще з годину я розпитував касирів вокзалу, службовців готелю своїми розпитуваннями про цього хлопця за його прикметами. Ніхто його не бачив. З часом я написав на всі служби розшуку – нічого…

І от тепер проїжджаю всіма станціями того заповітного маршруту: розпитую, з’ясовую… Поки що результат нульовий, але надії я не втрачаю. Хоча, боюсь, люди недарма кажуть: блискавка двічі в одне дерево не влучає…

За матеріалами – Вісник.К,

Фото – ілюстративне.

автор – Марина МАРЧУК, Житомирська область.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook