fbpx
Історії з життя
Ледь доперла Катерина важкі клунки на восьмий поверх. Та на тому її негаразди не скінчилися. На дзвінок у двері ніхто не обзивався. Дві години сиділа жінка на сумках, доки діждала доньку. Ледь впізнала: Ірина пофарбувала волосся в яскраво-рудий, аж очі їв, колір, вихудла, одні очі залишилися, а в руках тримала довжелецьку цигаpку… Дочці від здивування мову відняло. — Мамо, це ти?! – нарешті прорвало. – Як?! Звідки?!

Доволі часто доводиться читати, про жертовність материнської любові! Чому ж так рідко щира материнська самопожертва отримує гідну відплату?

Тітка Катерина важко опустилася на порепану темну лавку під старою вишнею. Витягла з кишені затертого конверта й обережно, немов він зараз попелом розсиплеться в руках, розгорнула зашкарублими руками білого аркуша, списаного дрібним бісером слів. Лист від дочки. Один за півроку. Старечими підсліпуватими очима мати ще і ще раз уважно перечитала написане, хоча кожне слово вже знала напам’ять. Може, ось зараз своїм материнським серцем відчує якийсь потаємний зміст між отими дрібненькими рядочками. Зміст, якого не вловила доти.

«…Живу добре, не турбуйся. Грошей вистачає, хоча не можу сказати, що маю зайві. Без Павла вже третій рік, звикла. Аліменти на Оксанку він сплачує регулярно, деколи навіть приносить якісь подарунки».

Серце тітки Катерини боляче защеміло: росте онучка без батька, отак доля поквиталася з дочкою. Може, за якісь її, материні, гріхи? Та які ж саме?! Всеньке життя, з юних років, важко працювала. Ростила дочку сама, бо Петра не стало у полі, комбайн. Крутилася, як білка в колесі, аби дочку на ноги поставити. Вивчила її в місті. Навіть квартиру допомогла купити, хоча ой як непросто було… По кілька кабанів тримала, доки здоров’я мала їх обходити, а городів понабирала стільки, що днювала й ночувала на них, аби раду дати.

Возила на Одесу бараболю, на Москву м’ясо. Все що могла відкладала в дерев’яну шкатулку, розмальовану півнями. Бувало, до крамниці місяцями не ходила, собі геть на копійку нічого не купувала. А що їй, старій, треба? Якесь лахміття ще є – підлатала та й ходи. Хліб пекла свій, бараболя теж своя… А то все їй, Іринці, в місто.

«…Недавно зробила в квартирі євроремонт. Стільки грошей в нього вклала, ти не уявляєш. Зате краса! В черговому листі вишлю тобі фотографії. Вишлю, як ти просиш, і фотографію Оксани. Ти її не впізнаєш – зовсім доросла, вища мене на півголови…»

Серце тітки Катерини знову стисло. Так хотілося побачити, обійняти, приголубити онучку!.. Вже ледь не два роки минає, як бачила її востаннє. Оксанка тоді ще була зовсім маленька. Доки онучка спала, баба вдосвіта йшла до лісу, збирала їй суниці. Дівчинка дуже любила їх та тепле, тільки-но від Василини, молочко.

Одна старенька Василина й залишилася в неї… Вже майже не дає молока, але здати корівку заготівельникам не могла: зріднилася з худобиною, як із людиною. Навіть балакала з нею, скаржилася на своє самотнє життя та гірку долю…

«…Оксану вдома не застаю: ото тільки на ніч і приходить. Займається на курсах французької, ходить на шейпінг, в бари з подругами та кавалерами…»

«Шейпінг»… Що воно таке? Відірвала очі від листа стара. Мабуть, щось гарне, бо ж хіба дочка пустила б на погане?

Катерина пригадала свою молодість. Дві спідничини на переміну, дві сорочки – одна вихідна, про свято, друга на кожен день. Одні туфлі. Ото й усеньке вбрання. Зате роботи!.. Вдень – на колгоспному полі, потім – на своїх городах та біля худоби. Лише пізно ввечері виходила до дівчат та парубків на вулицю: посиділи, поспівали, побалакали, та й додому, бо ж удосвіта знов у поле… Ото й увесь «шейпінг»!

«…Дуже хотілося б тебе побачити, мамо. Яка ти? Як ти? Побалакати б з тобою хоч годинку. Але ж приїхати ніяк не можу: робота. Того року вдалося вирвати профспілкову путівку на море, у санаторій. Повернулася додому, а тут неприємність: в сусідки був потоп, то в мене вся стеля вогка й шпалери облетіли, прийшлося робити ремонт. Знову не вдалось до тебе вирватись. Та й грошей вже не було…»

Довго сиділа Катерина у важкій задумі після тих слів. Потім рішуче підвелася й попрямувала до хати. У шкатулці з півнями перерахувала відкладені на останній день гроші. Кіт наплакав… Знову сіла. Так, у важкій задумі, просиділа ледь не годину. Зважилася…

Василина дивилася на неї великими сумними очима. Все розуміла, хоч і худобина. Наче прощалася…

— Тітко! – гукнув молодий заготовач. — Я довго ще чекатиму?!

У Василини з рудого ока скотилася велика прозора сльоза. Ось і все! Не буде тепер Катерині геть до кого словом обмовитись…

Грошей за стару Василину заготовач дав небагато. Але на дорогу й на гостинці для Ірини й Оксанки вистачить. Бо як же це вона приїде з порожніми руками?!

Увечері Катерина зготувала три найбільші курки та півня. Обпатрала їх. Витягла з погреба кілька банок з опеньками, суничним варенням та солоних огірочків, які так любила донька. Зібрала все до величезної строкатої сумки. Гроші склала в конверт і тугенько зав’язала в хустинку.

…Довга дорога зморила Катерину. Гуркітливий брудний плацкарт у потязі, галас і шум на вокзалі, потім автобус, хиткий трамвай. Та ще й сумки – не підняти! Ледь доїхала до доччиного будинку. А в ньому, як на те, ліфт зламався. Хвилин десять посиділа біля під’їзду на лавці, зачудовано дивлячись на молодого парубка з височенною, довгоногою собакою, схожою на велосипед. Собацюра підбігла до старенької і, висолопивши довжелецького язика, обнюхала сумки…

— Нє бойся, тьотка, ана нє кусаєт! – заспокоїв молодик.

Ледь доперла Катерина важкі клунки на восьмий поверх. Та на тому її біди не скінчилися. На дзвінок у двері ніхто не обзивався. Дві години сиділа жінка на сумках, доки діждала доньку. Ледь впізнала: Ірина пофарбувала волосся в яскраво-рудий, аж очі їв, колір, вихудла, одні очі залишилися, а в руках тримала довжелецьку цигаpку… Дочці від здивування мову відняло.

— Мамо, це ти?! – нарешті прорвало. – Як?! Звідки?! Чому ж не дала телеграму?!.

Як виявилось, Катерина приїхала невчасно. Ірина сьогодні чекала гостей. У кімнаті накритий довгий стіл… З півгодини побалакали. Потім почали сходитися гості. Дочка попросила матір, аби та не сідала за стіл, бо «буде нецікаво і незручно».

До пізньої ночі Катерина просиділа в маленькій кімнаті, слухаючи галас та лемент гостей. Потім прийшла онучка з подружкою. На хвильку забігла до баби, обцілувала і пішла в іншу кімнату…

Вранці Ірина побігла на роботу, а Оксанка до школи. Зійшлися пізно ввечері. Разом повечеряли. Дуже зраділи привезеним бабою гостинцям, особливо грошам. Ірина на другий день купила собі вечірнє плаття, а онучка нового мобільного й абонемент на півроку до басейну.

А на третій день дочка сказала матері, що купила їй квиток назад. На завтра… Мовляв, на той напрямок взяти квиток важко, а це відгукнувся якийсь давній знайомий і «по блату» допоміг…

Вдосвіта заспана і розкуйовджена донька піднялася, аби провести маму. Онучка спала. Катерина поцілувала її, сплячу, і пішла. Біля під’їзду Ірина зловила таксі, посадила маму, тицьнувши до рук квиток, і повернулася досипати…

— Щось ти швидко, Катре, обернулася! – гукнула сусідка, на яку Катерина залишила своїх курей та старого Рябка. – Я думала, ти там тижнів зо два побудеш.

— Та й я так думала, — прошепотіла про себе стара. – Додому скучила! – голосно відказала сусідці. А потім пішла в хлів, де недавно стояла її рідна Василина, і довго-довго гірко плакала, притулившись до холодної стіни…

Автор – Олена ГОРБУНЬ.

За матеріалами – “Українське Слово”.

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook