Для мене ця звістка стала громом серед ясного неба, бо в Оленки такий гарний апетит, дитина ж нічого окрім тих фастфудів не бачить, а та й раденька, бо можна купити за гроші мого сина, а далі собі сидіти в телефоні.
Син мій вже роки за кордоном, не приїжджає, а Ліля до нього сама не їде, просто поїде раз в три місяці та привезе гроші і живе в своє задоволення.
Вона дитину і на каток водить, і в басейн, і на танці, і на англійську і те все за великі гроші, а потім і перекошує в місті, бо каже, що як приїде о восьмій, то вже не має сили готувати.
А мені від такого аж серце стискається – ні аби гроші зекономити та купити власне житло, а вона отак розкидає, як не на одне, то на інше.
– Треба аби дитина розвивалася, – каже мені на мої зауваження, – світ йде вперед, а ви хочете аби вона й досі пасочки з піску ліпила?
Отака відповідь, наче я нічого не розумію в житті. А я розумію, як то копійку приберегти та річ купити, як то пожаліти чоловіка та самій трохи на роботу вийти, але то не про неї, бо дитину зі школи вона забирає та відводить, дуже зайнята.
Був лиш один день в тижні, коли я могла зі своєю онукою побути, бо так я не маю права прийти, б вони завжди зайняті: то гуртки, то розваги, то в гостях.
А от в неділю, то я вже запрошую їх до себе на щось смачне і домашнє: котлетки, борщик, курочка, салатик… Все, що тільки Оленка захоче, то я все роблю, я їй телефоную і питаю, що вона хоче поїсти і вона мені каже.
І ось однієї неділі приходить вони до мене на обід, а дитина нічого не їсть.
– Що таке, дитино, ти не захворіла?
– Ні, бабусю, я просто наїлася.
А мені наче хто відро воли вилив.
– Як наїлася? А в бабусі хто буде їсти?
– Мама мене повела в Макдональдс, – каже дитина.
Я на невістку, а та очима кліпає:
– Я там з подругою на каві зустрічалася, то не буде дитина сидіти голодна.
Я нічого не сказала, але ви самі розумієте. що я відчувала, як я два дні готую, а воно он як.
– То візьміть з собою.
– Я ще маю зустріч. Не хочу з контейнерами возитися, – каже Ліля.
Ну, ви подивіться, яка ділова особа, може хтось і повірить.
Але я ж розумію, що щось тут не так і стала я внучку випитувати, поки Ліля в телефоні сиділа, а дитина й проговорилася.
Я лиш руками сплеснула. Що то за мати така?
Все виявилося дуже просто – дитина почала просити матір зварити їй і супчик, і спекти щось солодке, і котлеток хоче, і салатик.
– В бабусі дуже смачно, чому ти так не готуєш, – питала Оленка.
А Ліля відповіла, що у мене купу вільного часу, тому я й готую.
– Мама сказала, що тобі просто зайнятися нічим і тому ти те й робиш, що на кухні сидиш. А ми живемо, тому їсти можемо будь-де, бо ми вільні жінки. Отак.
І отак дитина би очима їла, але ж уже сита, пішли додому, а я до сина тоді телефоную та все йому розказую, що та його жінка на його гроші робить.
– Ти там так важко працюєш, а їй лінь дитині суп зварити! Вона лиш досконало вміє твої гроші на вітер викидати і все. Щось думай трохи.
І нічого не змінюється, розумієте? Приходять в неділю і сидять за столом. Що аж вгинається. Та я теж хочу й полежати та й продукти мені з неба не падуть, все зі своєї кишені, а тоді те все в морозилку та насилу їсти.
Що б ви порадили зробити в такій ситуації?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
