Невістка мене вичитує, мов дитину малу, а я не знаю, чи то сердитись мені на цю дитину, чи пошкодувати, чи вже сміятись можна? Ну дожила я, що у 65 таке чую. Вона мені у приклад сусідок моїх ставить, та все мені маму свою і бабусю перед очі: “От так треба жити”. Тільки я не розумію, чому їхнє “треба” повинно бути мені в приклад?

Невістка мене вичитує, мов дитину малу, а я не знаю, чи то сердитись мені на цю дитину, чи пошкодувати, чи вже сміятись можна? Ну дожила я, що у 65 таке чую. Вона мені у приклад сусідок моїх ставить, та все мені маму свою і бабусю перед очі: “От так треба жити”. Тільки я не розумію, чому їхнє “треба” повинно бути мені в приклад?

Захотів мій син життя своє змінити кардинально і подарувати дітям кращої перспективи життєвої. Я ж у місті мала квартиру. Оскільки сама на заробітках більшість часу, то й впустила їх у своє житло. Чого мусить квартира пустувати?

Невістку я свою знала: хазяйновита, роботяща, добра. Син у мене спокійний і ніби аж флегматичний, а от вона – двигун. Тягне сім’ю вперед. Думаю, що ідея з переїздом із села, то була її, мій Олексій навряд би на такі зміни зважився.

Ну, але то було п’ять років тому. Тоді я ще на заробітках була і вони жили у моїй квартирі, поки у столиці не освояться і не знайдуть роботи. Та от “тимчасово” не має, як виявилось, чітких часових кордонів і меж.

Я повернулась із гарними грішми, діти взяли двокімнатну квартиру на виплату, але одразу ж її здали в оренду, аби швидше виплатити кредит і зібрати гроші на ремонт капітальний і меблі у нову квартиру свою.

Так ми другий рік і живемо усі в моїй двокімнатній. П’ятеро людей, ніби, як і тіснувато мало б бути, та от мене вдома майже ніколи немає, то я й не помічаю того,

Бачте, я знайшла роботу хорошу, але там доба через три. Мені такий графік цілком підходить, адже я маю час і на фітнес і на прогулянки, на зустріч із подругами і на побачення.

Мені лиш 50, я молода і досить симпатична, активна жінка. Я люблю життя і не розумію тих, хто замикає себе у чотирьох стінах біля плити. Життя прекрасне і ми повинні його прожити, а не скніти і жалітись.

Та от, як виявилось, мої погляди не розділяє невістка. На минулому тижні, саме коли я зібралась із подругами в кіно, мене невістка у коридорі і перестріла.

Напевне, ще мама моя мені так вичитувала. Бачте, я не надто хороша бабуся. Хоча не так: я бабуся і поводити повинна себе відповідно.

Невістці соромно перед людьми за мене, бо у моєму віці я повинна не на побачення бігати, а з онуками час проводити, їсти готувати, чи в’язати щось.

— Моїй мамі 55 і ні про який манікюр вона не думає. Та й немає їй коли, вона ділом зайнята. Чому я повинна у вашому домі готувати, прати, лад наводити? У мене робота, кредит. Якби ви хоч трішки допомагали, якби згадали, що у вас є ще й сім’я, син, онуки, можливо, я б другу роботу знайшла і ми швидше б з боргами розрахувались. Але ж ви, як той підліток.

Я не знала, чи жаліти її, чи обурюватись, чи розсміятись. Сказала, що ми поговоримо про це, але іншим разом і побігла у кіно, бо ж подруги чекали.

Але вже ввечері мені син давай тими ж словами мораль вичитувати. Бачте, пан хотів би від мене більшої відповідальності і допомоги.

— Як ти собі старість свою уявляєш, якщо зараз забула про сім’ю?

Ох і діти ж у мене! Попросила їх обох заспокоїтись, сказала, що перший внесок за їхнє житло і те що вони в мене сьомий рік проживають уже і є моєю допомогою, тому прошу більше ту тему не підіймати. Що ви думаєте? Тепер обоє зі мною не балакають, бо ж я, бачте яка не хороша, надумала їхати в Іспанію на відпочинок.

Так неприємно усе це, що й словами вам не передати.

Ну от скажіть мені, я що й справді щось не так роблю?

Жити у 50 так, як живу я не можна? Я й справді не дбаю про сім’ю?

Головна картинка ілюстративна.